Ми завжди стверджували, що сповідь є добровільним ділом і
що папській тиранії слід покласти край. І ось тепер ми
позбулися його насильства і звільнилися від нестерпного
тягаря, покладеного на християнський світ. Як усі ми
переконалися на власному досвіді, не існувало більш
обтяжливого і жахливого звичаю, ніж вимога, щоби кожна
людина приходила на сповідь під загрозою найтяжчого з усіх
смертних гріхів.
Цей закон також обтяжував сумління людей необхідністю
перерахування усіх своїх гріхів, так що ніхто не мав можливості сповідуватися повністю і довершено.
Найогиднішим було те, що ніхто не навчав, та й не знав, якою
ж повинна бути сповідь, яку допомогу і втіху вона може дати.
Замість цього сповідь була перетворена у справжній жах і
пекельні муки, через котрі людина мусила проходити,
незважаючи на те, що ненавиділа все це більш за все.
Ці три страхітливі дійсності були в нас ліквідовані, і ми набули
тепер право приходити на сповідь добровільно, без усякого
примусу і без страху. Також ми звільнені від тортур, пов'язаних
з необхідністю докладно, з усіма деталями, перерахувати свої
гріхи. І ще ми маємо ту перевагу, що знаємо, наскільки корисна
сповідь для розради і заспокоєння нашого сумління.
Тепер усі про це знають. Але, на жаль, люди це надто завчили.
І вони чинять усе, що їм заманеться, застосовуючи свою
свободу хибно, так, ніби свобода ця припускає, що вони
можуть не приходити або зовсім не повинні приходити на
сповідь. Бо ми легко розуміємо усе, що для нас вигідне і
зручне, і з готовністю приймаємо те, в чому Євангеліє
поблажливе і прихильне до нас. Але, як я вже казав, таких
свиней навіть близько не можна допускати до Євангелія, вони
не повинні отримувати ні найменшої його частки. Їм слід було
б залишатися під владою Папи, що спонукав і примушував їх
до сповіді, посту тощо. Бо кожен, хто не бажає вірити в
Євангеліє, жити по ньому і чинити того, що належить чинити
християнину, не повинен також отримувати ніяких євангельських благословень. На що ж це схоже, коли хтось бажає
отримати лише користь і перевагу, не беручи на себе ніяких
зобов'язань і нічого не здійснюючи зі свого боку?
Ми не бажаємо також проповідувати таким людям і не
дозволимо їм користуватися нашою свободою. Замість цього,
ми надамо Папі і йому подібним тиранам правити і потурати
ними. Голота, що не кориться Євангелію, нічого іншого не
заслуговує, як лише мати над собою такого наглядача,
диявола й ката, посланого їм Самим Богом.
Але іншимтим, хто з радістю слухає Євангеліє, ми
зобов'язані проповідувати, навчаючи, підбадьорюючи і
спонукаючи їх не забувати про цей коштовний і розрадливий
скарб, що пропонується нам у Євангелії. Тому ми маємо намір
тут сказати кілька слів про сповідь, щоб настановити і
переконати звичайних малознаючих людей.
По-друге, я стверджую, що окрім тої сповіді, котра тут
розглядається, існує два інших [різновиди сповіді], які з
більшим правом належать до загального християнського
сповідання. Це [1] сповідь і молитва, звернення до одного
лише Бога, а також [2] таємна сповідь перед ближнім своїм.
Ці два різновиди сповіді включені в молитву «Отче наш», в
котрій ми просимо: «І прости нам провини наші, як і ми
прощаємо винуватцям нашим» тощо.
Фактично, вся молитва «Отче наш» є нічим іншим, як такою
сповіддю. Бо що ж ще являють собою наші прохання, якщо
не сповідання про те, що ми не маємо і не чинимо належного,
і прохання про милість і очищення нашого сумління? Така
сповідь і надалі повинна чинитися постійно, доки ми дихаємо.
Бо християнське життя, по суті, полягає у тому, що ми
визнаємо себе грішниками і молимося про змилування.
Подібним чином, другий з двох оцих різновидів сповіді, а саме
сповідь кожного християнина перед ближнім своїм, також
входить в молитву «Отче наш». Бо тут ми один перед одним
взаємно визнаємо нашу провину і [сповідуємо] бажання
пробачити один одного, перш ніж постанемо перед Богом,
благаючи Його про прощення. Усі ми грішні один перед
одним. Тому ми можемо і повинні публічно сповідати це перед
усіма і перед кожним, не соромлячись присутності один
одного. Бо вірна приказка:
«Якщо хтось досконалий, то й усі [тоді] досконалі». Нема
жодного, хто б цілковито виконував свої зобов'язання перед
Богом і перед своїм ближнім. Одначе, окрім такої загальної
провини, існує й особлива, конкретна провина людини, котра
викликала у комусь праведний гнів і повинна просити
пробачення за це.
Так що у молитві «Отче наш» ми маємо подвійне відпущення
гріхівв ній ми отримуємо прощення як злочинців проти
Бога, так і злочинів проти ближнього свого, а також пробачаємо ближнього свого і примирюємося з ним.
Окрім цієї публічної, повсякденної і необхідної сповіді, існує
також приватна сповідь, що чиниться таємно перед будь-ким
з братів. Якщо щось [конкретне] обтяжує і турбує нас, через
що ми маємо гризоту, не знаючи спокою і вважаємо віру свою
недостатньо міцною, то приватна сповідь дозволяє нам
викласти суть справи перед нашим братом, отримавши
пораду, розраду і підтримку щоразу, коли ми цього побажаємо.
Обов'язок чинити це, на відміну від двох інших видів сповіді,
не встановлений жодною Божественною Заповіддю. Швидше
кожному, хто відчуває потребу [в такій сповіді], пропонується
удаватися до цього в разі потреби. З'ява та існування приватної
сповіді обґрунтоване тим фактом, що Сам Христос передав
прощення гріхів у руки Своїх вірних, заповівши їм відпускати
гріхи один одному. Таким чином, кожне серце, що відчуває
свою гріховність і прагне розради, знаходить надійний
притулок, чуючи Слово Боже і відкриваючи для себе, що Бог
через людину звільняє його від гріхів.
Отже, запам'ятайте, що сповідь, як я неодноразово відзначав,
складається з двох частин. Перша частина це мої власні
вчинки, коли я жалкую за поповнені мною гріхи і прошу
розради і підбадьорення для своєї душі. Друга частина це
дія, вчинена Богом, коли Він Словом Своїм, вкладеним у вуста
іншої людини, проголошує мене вільним від гріхів. Це
чудесно і цілюще, бо чинить сповідь бажаною, приємною і
розрадливою.
Був час, коли ми розуміли сповідь лише як особисту дію і
піклувалися лише про те, чи чистою і досконалою є наша
сповідь з усіма подробицями і деталями. І ми не звертали
ніякої уваги на другу, найважливішу частину сповіді, нічого
не кажучи про неї. Ми чинили так, ніби сповідь є нічим іншим,
як добрим ділом, яке ми мусимо чинити для Бога, і тому, якщо
сповідь виявлялася недостатньою чи не зовсім точною у всіх
деталях, то й відпущення ніби було недійсним, і гріх
залишався непрощеним.
Внаслідок цього людей ставили у таке становище, коли вони
зневірялися вчинити настільки досконалу і повну сповідь (що,
очевидно, неможливо), і коли ніхто не міг полегшити своє
сумління і віднайти впевненість у тому, що його гріхи
прощені. Таким чином, вони не лише вчинили благодатну
сповідь хворобливою для нас, але перетворили її у тягар,
породжуючи духовну неповноцінність і смерть.
Тому, розмірковуючи про сповідь, ми повинні чітко розділяти
її на дві частини, що знаходяться на великій відстані одна від
одної. Нам слід зважати на те, що ми самі робимо під час
сповіді, дуже незначним і несуттєвим. Промовлене ж при
відпущенні гріхів Слово Боже належить поціновувати
найвище. Ми повинні приходити до сповіді не з намірами
вчинити якусь дивовижну справу і запропонувати її Богові,
але лише прагнучи отримати й прийняти дещо від Нього. Не
смійте, прийшовши, говорити про те, наскільки ви побожні
чи вірні.
Якщо ви християнин, то у будь-якому випадку я знаю про це
достатньо добре, якщо ж ні, то мені відомо про це ще краще,
що вам дійсно належить чинити, то це журитися про свою
потребу і дозволити допомогти собі набути радісне серце і
чисте сумління.
Більше того, ніхто при цьому не повинен пригноблювати вас
Заповідями. Ми кажемо так: Кожного, хто є християнином
чи бажає ним бути, ми по правді закликаємо прийти і набути
дорогоцінний скарб.
Якщо ж ви не християнин і не прагнете цієї розради, то нам
слід надати можливість комусь іншому змусити вас до цього.
Відкинувши усяку необхідність папської тиранії і примусу, ми
цілковито відмовляємося від них. Як я вже казав, ми
навчаємо, що кожен, хто приходить на сповідь не добровільно
і не для того, щоб отримати відпущення гріхів, цілком може
забути про це взагалі. Та й кожен, хто приходить, покладаючись на відвертість своєї сповіді, як якогось доброго діла,
хай утримається від сповіді.
І все-таки ми наполегливо закликаємо вас сповідуватися у
гріхах вашихне заради того, щоб таким чином зробити
гідний вчинок, але щоб почути те, що Бог бажає вам сказати.
Я маю на увазі, що ви повинні зосередитися на Слові, чи на
відпущенні гріхів, споглядаючи на нього як на великий,
коштовний і благодатний скарб і приймаючи його з хвалою і
подякою Богові.
Якщо все це докладно пояснити і показати ту потребу, яка
спонукає нас до сповіді, то не знадобляться якісь особливі
вмовляння, бо серце кожної людини саме буде настільки
сильно спонукати і турбувати його, що він радий буде вчинити
так, як чинить жалюгідний нещасний жебрак, почувши, що
десь роздається щедра милостинягроші чи одяг, щоб не
проґавити цього, він стрімголов туди кинеться. І не потрібний
буде ніякий наглядач, підганяючий його туди батогом.
Тепер уявіть, що замість такого запрошення проголошується
наказусім жебракам бігти на те місце, але без будь-якого
пояснення, навіщо це їм потрібно, що їм там шукати і що вони
можуть там отримати. Що у такому разі залишається робити
жебракові, як лише йти туди з почуттям відрази, думаючи не
про отримання милостині, але лише про те, що він показує
людям, наскільки він бідний і убогий? Це породить не радість
і втіху, а лише величезне незадоволення з приводу виданого
наказу.
Саме так папські проповідники до цього часу замовчували про
чудесний дар і неймовірний скарб, що отримувався через
сповідь. Вони зганяли людей натовпом до сповіді з однією
лише метоюдати їм зрозуміти, які вони брудні і споганені.
Хто ж добровільно піде сповідатися за таких обставин?
Ми ж не говоримо, що люди повинні дивитися на вас, щоб
бачити, наскільки ви брудні, використовуючи вас як дзеркало, щоб привести себе до ладу. Ні, ми закликаємо: Якщо ви
бідні і убогі, то приходьте до сповіді і приймайте ці цілющі
ліки.
Той, хто відчуває свою нікчемність і злидні, без сумніву, так
прагне сповіді, що прибігає до неї з радістю. Того ж, кому немає
до цього ніякого діла і хто не бажає з власної волі приходити
до сповіді, ми не турбуватимемо. Але нехай ті люди знають,
що ми не вважаємо їх християнами.
Отже, ми навчаємо про те, наскільки чудова, цінна і втішлива
сповідь. Більш того, ми наполегливо закликаємо людей не
нехтувати благословенням, котре з причини нашої потреби,
настільки є для нас безцінним. Отже, якщо ви християнин,
то ви не потребуєте ні моїх спонукань, ні папських наказів,
але безсумнівно самі вирішите прийти до сповіді і будете
благати мене про таку можливість.
Але якщо ви прагнете, нехтуючи цим, пихато жити далі без
сповіді, то нам залишається зробити висновок, що ви не є
християнином і вас також не варто допускати до Причастя.
Бо ви нехтуєте тим, чим жоден християнин нехтувати не
повинен, і чините так, що не можете отримати прощення
гріхів. Це є переконливою ознакою того, що Євангелієм ви
також нехтуєте.
Коротко кажучи, ми не говоримо ні про який примус. Однак,
якщо хтось не слухає нашої проповіді і навчання, чи не бажає
їх дотримуватися, нам з ним робити нічого, і він не може
мати прилучення до Євангелія. Якщо б ви були християнином, то ви були б щасливі пробігти більше сотні миль
на сповідь, без примушування вас до цього, а навпаки,
прийшли б і змусили б нас дати вам таку можливість.
Бо у цім ділі примус повинен бути спрямований в інший бік
ми повинні діяти за наказом, а видобровільно і без
примусу. Ми нікого не силуємо, але дозволяємо приневолювати себе, так само, як дозволяємо людям закликати нас
до проповіді [Євангелія] і відправлення Таїнств.
Таким чином, коли я спонукаю вас вирушити до сповіді, я
лише закликаю вас бути християнами. Якщо я привів вас до
того, що ви стали християнами, то тим самим я привів вас до
сповіді. Бо ті, хто дійсно бажає стати справжніми християнами, позбутися своїх гріхів і мати радісне сумління, вже
відчувають справжній голод і справжню спрагу. Вони
тягнуться до хліба, як Псалом 41:2 говорить про оленя, що
знемагає під променями палючого сонця:
«Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о
Боже, душа моя» Говорячи іншими словами, як олень з
нетерпінням прагне прийти до джерела свіжої води, так і я з
нетерпінням й пристрасно бажаю Слова Божого, відпущення
гріхів, Причастя тощо.
Ось як слід навчати про сповідь, і тоді люди набудуть такого
бажання і такої любові до цього, що будуть приходити і
випрошувати нас про це більше, ніж ми самі цього хотіли б.
Нехай папісти тиранять і мордують себе й інших, тих, хто
відкидає цей скарб і самі себе позбавляють його. Ми ж
піднімаємо молитовно руки, прославляючи і дякуючи Богові
за те, що ми прийшли до такого пізнання та благодаті.