Формула Злагоди

ЧАСТИНА 2
ПОВНЕ, ПРОСТЕ І ЧІТКЕ ПОВТОРЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ певних статей Ауґсбурзького віросповідання, про які упродовж деякого часу була суперечка посеред деяких богословів, що під ним підписалися, які тут зазначено і викладено відповідно до аналогії Божого Слова і підсумкового змісту нашої християнської доктрини.
РОЗДІЛ VІІІ
Про Особу Христа

Суперечка також сталася посеред богословів Ауґсбурзького віросповідання про Особу Христа, яка все-таки не постала перше посеред них, а була первісно внесена сакраментаріанами.
Бо через те, що д-р Лютер, на противагу сакраментаріанам, дотримувався з твердим обґрунтуванням зі слів запровадження, правдивої сутнісної присутності тіла і крові Христових у Святій Вечері, проти нього було висунено заперечення цвінґліанами, що якщо тіло Христове присутнє водночас на небі і на землі у Святій Вечері, то воно не може бути реальним, правдивим людським тілом. Бо на таку міць, яка є властивою Богові, тіло Христове не є спроможним.
Але оскільки д-р Лютер заперечував і ефективно це спростовував, як це показують його доктринальні і полемічні писання про Святу Вечерю, то ми, таким чином, це публічно сповідуємо [схвалюємо і бажаємо це привселюдно засвідчити].
Деякі богослови Ауґсбурзького віросповідання, від часу смерті доктора Лютера, хоча й не мали бажання привселюдно та виразно сповідати свою віру разом із сакраментаріанами про Господню Вечерю, все-таки запровадили та використали точно такі ж аргументи про Особу Христа, якими сакраментаріани намагалися видалити правдиву, сутнісну присутність тіла і крові Христових із Його Вечері, а саме: що нічого не можна приписувати людській природі у Особі Христа, що є вищим від Його природної сутнісної властивості, або що цьому суперечить. І щодо цього, то вони наклали на доктрину д-ра Лютера і всіх тих, що прийняли її як таку, що перебуває у відповідності з Божим Словом, звинувачення у майже всіх давніх жахливих єресях.
Для того щоб пояснити цю суперечку по-християнськи, у відповідності до Божого Слова, відповідно до проводу [аналогії] нашої простої християнської віри, і благодаттю Божою повністю її вирішити, наша одностайна доктрина, віра і сповідання є такими:
Ми віруємо, навчаємо і сповідуємо, що хоча Син Божий з вічності є окремішньою, відмінною, цілковито божественною Особою, і, таким чином, з Отцем і Святим Духом, Він є правдивим, сутнісним, досконалим Богом, все-таки у повноті часу Він також набув людську природу в єдності Своєї Особи, не в такий спосіб, що тепер є дві Особи або два Христи, але так, що Христос Ісус є зараз в одній Особі, водночас правдивий, вічний Бог, народжений від Отця з вічності, і правдива людина, народжена від блаженної Діви Марії, як написано (Рим. 9:5): «Від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний навіки».
Ми віруємо, навчаємо і сповідуємо, що тепер у цій одній неподільній Особі є дві окремі природи: божественна, яка є з вічності, і людська, яка в часі була набутою у єдність Особи Сина Божого. Ці дві природи у Особі Христа не є змішаними або відділеними одна від одної, або перемінені одна в одну, але кожна перебуває у своїй природі і сутності в Особі Христовій по віки віків.
Ми віруємо, навчаємо і сповідуємо також, що як обидві згадані природи перебувають незмішаними та незнищеними, кожна з них зберігає також свої природні, сутнісні властивості і повіки не відкладає їх, як і сутнісні властивості однієї природи ніколи не стають сутнісними властивостями другої природи.
Відповідно, ми віруємо, навчаємо і сповідуємо, що бути всемогутнім, вічним, неосяжним, бути Самому по Собі всюди присутнім природним чином водночас, тобто відповідно до властивості Його природи та Його природної сутності, і знати усі речі, є сутнісними властивостями божественної природи, які повіки не стануть властивостями людської природи.
З іншого боку, бути тілесною істотою, бути плоттю і кров'ю, бути обмеженим і у визначених границях, страждати, помирати, підніматися і опускатися, пересуватися з одного місця в інше, відчувати голод, холод, спрагу, спеку і тому подібне, є властивостями людської природи, які ніколи не стануть властивостями божественної природи.
Ми віруємо, навчаємо і сповідуємо також, що тепер, від часу втілення, кожна природа у Христі не живе так сама по собі, що кожна з них є окремою Особою, або складає окрему Особу, але що вони є так поєднані, що складають одну-єдину Особу, у якій водночас і божественна, і набута людська природа є і живуть так, що тепер, від часу втілення, цілій Особі Христовій належить не лише Його божественна природа, але і Його набута людська природа. І що як і без Його божественності, так і без Його людськості, Особа Христова, тобто Сина Божого, Який набув плоть і став людиною, не є цілою. Тому Христос не є двома окремими особами, а лише єдиною Особою, незважаючи на те, що в Ньому є дві окремі природи, незмішані у своїй природній сутності та властивостях.
Ми віруємо, навчаємо і сповідуємо також, що набута людська природа у Христі не лише має і зберігає свої природні, сутнісні властивості, але що, окрім того, через особовий союз із божественністю, а потому через прославлення, вона була піднесена до правиці Божої влади та могутності понад усе, що може бути названим не лише у цьому світі, але й також у світі, що гряде (Еф. 1:21).
Що стосується величі, до якої Христос був піднесений відповідно до Своєї людськості, то Він вперше не одержав її тоді, коли воскрес із мертвих і вознісся на небеса, але одержав Він її тоді, коли в утробі Своєї матері він був зачатий і став людиною, і божественна і людська природи були особово поєднані одна з одною.
І все-таки, цей особовий союз не треба розуміти, як його дехто невірно пояснює, так наче дві природи, божественна і людська, були поєднані одна з одною, як дві дошки склеєні разом, так що вони реально, тобто на ділі та по правді, не мають між собою ніякої спільноти.
Бо це була помилка і єресь Нестора і Самосатенського, які, за свідченнями Суди та Теодора, пресвітера Райтійського, навчали та трималися такого: du/o fu/seiv a#koinwnh/touv pro/v e%auta/v panta/pasin, тобто, що дві природи не мають ніякої між собою спільноти. Таким чином, дві природи є відділеними одна від одної, і тому існує два Христи, так, що одна є Христос, а інша Бог Слово, Який живе у Христі.
Бо так писав Теодор Пресвітер: «В той само час, що жив єретик Мані, інший на ім'я Павло, який за народженням був із Самосат, але був єпископом у Антіоху в Сирії, нечестиво навчав, що Господь Христос не був кимось іншим, але чоловіком, у якому жив Бог Слово, так само як і в кожному з пророків. Тому він також притримувався того, що божественна і людська природи є розділені та відділені, і що у Христі вони не мають ніякої між собою спільноти, так наче однаХристос, а іншаБог Слово, Який в Ньому живе».
Всупереч цій засудженій єресі, Християнська Церква завжди і повсюди вірувала і трималася того, що божественна і людська природа у Христі є так поєднаними, що вони одна з одною мають правдиву спільноту, якою природи [не сходяться і] не поєднуються в одну сутність, але, як пише д-р Лютер, в одну Особу.
Відповідно, через цей особовий союз і спільноту, давні вчителі Церкви, перед Халкедонським Собором і після нього часто використовували слово суміш у доброму смислі і з [правдивою] проникливістю. З цією ціллю [заради підтвердження цієї справи] можна додати (коли треба) багато свідчень з отців, які часто також можна знайти у писаннях наших богословів, і які пояснюють особовий союз і спільноту ілюстраціями душі і тіла та розпеченого заліза.
Бо душа і тіло, як також вогонь і залізо, мають спільноту одне з одним не у фразі, або в способі мовлення, або просто на словах, але правдиво та реально, тобто на ділі і по правді. Але все-таки таким чином не запроваджується ніякого змішування або зрівняння природи, як тоді, коли з меду та води готується п'янкий мед, який вже не є чистою водою або чистим медом, але змішаним напоєм. Бо в союзі божественної і людської природи в Особі Христа все це є далеко відмінним. Бо це далеко відмінна, міцніша і [в цілому] невимовна спільнота і союз між божественною та людською природою у Особі Христа, через які Бог є чоловіком, а чоловікБогом. Проте, таким чином, ані природи, ані їхні властивості не перемішуються, але кожна природа зберігає своє єство та властивості.
Через цей особовий союз (без якого така правдива спільнота природ не була би мислимою ані не могла би існувати), не просто людська природа, властивістю якої є страждати і помирати, постраждала за гріхи світу, але Сам Син Божий правдиво постраждав (все-таки відповідно до Своєї набутої людської природи), і у відповідності із нашою простою християнською вірою [як про це свідчить Апостольський Символ віри] правдиво помер, хоча божественна природа не може страждати, ані помирати.
Це д-р Лютер сповна пояснив у своєму Великому Віросповіданні про Святу Вечерю на противагу богозневажницькому alloesis Цвінґлі, коли він навчав, що одна природа має братися і розумітися за іншу, що д-р Лютер передав, як ознаку диявола, безодні пекла.
З цієї причини давні вчителі Церкви поєднували обидва слова, koinwni/a і %enwsiv, тобто спільнота і союз у пояснення цієї таємниці і пояснювали одне слово іншим. (Іриней, книга iv., розд. 37; Афанасій, у листі до Епіктета; Іларіон про Трійцю, книга 9; Василь і Григорій Ніський, яких цитував Теодорит; Дамаскін, книга 3. розд. 19).
Через цей особовий союз і спільноту божественної і людської природи у Христі, ми віруємо, навчаємо і сповідуємо також, відповідно до нашої простої християнської віри, все, що сказано про велич Христа відповідно до Його людськості [якою Він сидить] по правиці всемогутньої сили Божої і все, що з того випливає. Всього цього не було би, і не відбулося би, якби цей особовий союз і спільнота природ Христа не існували реально, тобто на ділі і в правді.
Через цей особовий союз і спільноту природ, Марія, блаженна Діва, народила не просту людину, а таку людину, яка є по правді Сином Всевишнього Бога, як про це свідчить ангел [Гавриїл]. Він виявив Свою божественну міць навіть в утробі Своєї матері тим, що Він народився від Діви, і її дівоцтво не була ушкоджена. Тому вона є по правді матірю Божою і все-таки залишилася дівою.
Через це Він також здійснював усі Свої чудеса і засвідчив цю Свою божественну міць, як це було Йому угодно і коли Він того бажав, і то не лише після Свого воскресіння і вознесіння, але й також у Своєму стані пониження. Наприклад, на весіллі в Кані Галілейській. Також, коли Йому було дванадцять років серед вчених. Також, у саду, коли словом Він кинув Своїх ворогів на землю. Так само в смерті, де Він помер не просто, як будь-яка інша людина, але у Своїй смерті, і зі Своєю смертю подолав гріх, смерть, пекло та вічне прокляття. Цього сама Його людська природа не змогла би вчинити, якби вона не була так особово поєднаною і не мала спільноти з божественною природою.
Звідси, також людська природа мала після воскресіння з мертвих своє вивищення понад усіма створіннями на небі і на землі, що є нічим іншим, як тим, що Він цілковито відклав форму слуги, але все-таки не відклав Своєї людської природи, але зберігає її у вічності, і відповідно до Своєї людської природи Він поставлений у повне володіння та використання божественної міці. Проте цю міць Він мав уже у Своїм зачатті, навіть в утробі Своєї матері. Але Апостол свідчить (Филип. 2:7): «Він умалив Самого Себе», і, як пояснює д-р Лютер, у стані Свого пониження, Він приховував її і не застосовував, окрім тих випадків, коли Сам того хотів.
Але тепер, через те, що не просто як будь-який інший святий, Він вознісся на небеса, але, як свідчить Апостол (Еф. 4:10): «над усі небеса», як також Він по правді все наповнює і є всюди присутнім не лише як Бог, але як і людина [панує і] править від моря до моря і до кінців землі, як передбачають пророки (Пс. 8:1, 6; 93:1 і далі; Зах. 9:10) і свідчать Апостоли про те (Марк. 16:20), що Він всюди трудився з ними і підтверджував це слово супровідними ознаками.
Але все-таки це відбувалося не по-земному, але, як пояснює д-р Лютер, відповідно до способу правиці Божої, яка не перебуває в якомусь закріпленому місці небес, як про це стверджують сакраментаріани без будь-якого обґрунтування зі Святого Письма, але є нічим іншим, як всемогутньою силою Божою, яка наповнює небеса і землю, у [володіння якою] Христос поміщений відповідно до Своєї людськості, реально, тобто на ділі і правді, без змішування та зрівнювання двох природ у їхній сутності та сутнісних властивостях.
Із цієї переданої [божественної] сили, відповідно до слів Його Заповіту, Він може бути і є правдиво присутнім Своїм тілом і кров'ю у Святій Вечері, до якої Він нас спрямовує Своїм Словом. Це не є можливим для жодної людини, тому що жодна людина не є таким чином поєднаною з божественною природою і поміщеною у цю божественну всемогутню міцність і силу через та в особовому союзі двох природ у Христі, як Ісус, Син Марії.
Бо в Ньому божественна і людська природи є особово поєднані одна з одною так, що у Христі «тілесно живе вся повнота Божества» (Кол. 2:9), і в цьому особовому союзі вони мають таку міцну, внутрішню, невимовну спільноту, що навіть ангели є нею враженими, і, як свідчить св. Петро, вони дивляться на це із захопленням і радістю (1 Петр. 1:12). Все це буде незабаром пояснено впорядковано та повніше.
З цієї основи, про яку ми згадали, і яку проголошує особовий союз, тобто зі способу, у який є поєднані одна з одною в Особі Христа божественна і людська природа, так що вони не лише мають імена спільними, але й мають спільноту одна з одною, без змішування та прирівнювання їх у їхній сутності, випливає також доктрина про Communicatio Idiomatum, тобто про правдиву спільноту властивостей природ, про яку далі буде сказано більше.
Бо оскільки це правда, а саме, що «властивості не покидають своїх суб'єктів», тобто, що кожна природа зберігає свої сутнісні властивості і вони не є відділеними від однієї природи і переданими іншій так, як переливається з однієї посудини в іншу вода, то також не могло бути або існувати ніякої спільноти властивостей, якби згаданий особовий союз або спільнота природ у Особі Христа не були правдивими.
Це одразу після статті про Святу Трійцю є найвищою таємницею на небесах і на землі, як каже Павло (1 Тим. 3:16): «Безсумнівно, велика це таємниця благочестя: Хто в тілі з'явився».
Бо через те, що Апостол Петро чіткими словами свідчить (2 Послання 1:4), що також ми, у кому мешкає Христос тільки благодаттю, через ту незбагненну таємницю, є у Христі учасниками Божої природи, то що ж тоді мусить бути природою спільноти божественної природи, про яку говорить Апостол, що у Христі «тілесно живе вся повнота Божества», так що Бог і людина є однією Особою?
Але через те, що надзвичайно важливо, щоби ця доктрина Communicatio Idiomatum, тобто про спільноту властивостей обох природ, розглядалася та пояснювалася з належною проникливістю (бо заяви і твердження, тобто вислови про Особу Христову, і Його природи та властивості, не є всі одного виду та стану, і коли вони використовуються без належної проникливості, то ця доктрина стає помилковою, і простий читач може легко нею бути зведеним), то треба обережно зазначити такий вислів, який заради чіткості і простоти можна представити під трьома головними частинами:
Перше, через те, що в Христі дві окремі природи існують і залишаються незміненими та незмішаними у своїй природній сутності та властивостях, і навіть більше від цього, є лише єдина Особа обох природ, то те, що є властивістю лише однієї природи приписується не тій природі окремо, наче відділеній, але цілій Особі, яка водночас є Богом і людиною, як би не називати її: Богом чи людиною.
Але з цього виду, тобто способу мовлення, не випливає, що те, що приписується цій Особі є водночас властивістю обох природ, але робиться проникливе твердження про те, якої вона є природи, відповідно до якої будь-що приписується цілій Особі. Таким чином, Син Божий «тілом був із насіння Давидового» (Рим. 1:3). Також «Христос був умертвлений тілом» і «тілом Христос постраждав за нас» (1 Петр. 3:18 і 4:1).
Але через те, що коли кажуть, що цілій Особі приписується те, що властиве одній природі, то під словами таємними та відкритими сакраментаріани приховують свою згубну помилку, називаючи по правді цілу Особу, але все-таки розуміючи під цим лише одну природу, і цілковито виключаючи іншу природу⁵⁹ так наче просто людська природа постраждала за нас настільки наскільки д-р Лютер написав про alloeosis Цвінґлі у «Великому Сповіданні про Святу Вечерю», ми тут представимо Лютеровими особистими словами для того, щоб Церква Божа могла бути якомога краще обороненою від цієї помилки. Його слова такі:
«Цвінґлі називає це alloeosis, коли лишень будь-що приписується божественності Христа, що все одно належить людськості, або навпаки. Як в Луки 24:26: «Чи ж Христові не це перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу?» Тут Цвінґлі по-нікчемному проголошує, що [слово] Христос розуміється у відношенні до людської природи.
Остерігайтеся, остерігайтеся, кажу я цього alloeosis. Бо це маска диявола, бо в кінці це формує такого Христа, після чого я точно не був би християнином. Бо його винаходом є те, що таким чином Христа більше не повинно бути, і з Його страждань і життя це чинить з Нього нікого іншого, а просто ще одного святого. Бо якщо я вірую [дозволяю собі бути переконаним], що лише людська природа страждала за мене, то Христос як Спаситель тоді мало для мене значить, тому що Він Сам тоді потребує Спасителя. Словом, те, що диявол прагне цим alloeosis, є невимовним».
І незабаром потому: «Якби старий відьмак, пан Розум, дід цього alloeosis, сказав: «Так, божественність не може ані страждати, ані помирати, то вам треба відповісти: «То правда. Але через те, що у Христі божественність і людськість є однією Особою, то Писання, через це особовий союз, приписує також божественності все те, що відбувається із людськістю, і навпаки. І, таким чином, це по правді є вірним.
Бо це треба точно сказати [визнати], а саме: що ця Особа (це стосується Христа) страждає і помирає. Тепер ця Особа є правдивий Бог. Тому вірно сказано: «Син Божий страждає». Бо, хоча одна частина (так би мовити), а саме: божественність не страждає, все-таки Особа, Яка є Богом, страждає в іншій частині, а саме: у Його людськості. Бо по правді Божий Син є розіпнутим за нас, тобто та Особа, Яка є Бог. Бо ця Особа, ця Особа, кажу, була розіпнута відповідно до людськості».
І знову трохи потому: «Якби alloeosis існував, як це пропонує Цвінґлі, то Христос мусив би мати дві Особи, одну божественну та одну людську, тому що Цвінґлі застосовує місця про страждання лише до людської природи і, звичайно ж, відвертає їх від божественності. Бо якщо діла треба розділяти та роз'єднувати, то мусить бути також поділеною Особа, оскільки діла страждання приписуються не природам, а Особі. Бо саме ця Особа робить усе і страждає, одне відповідно до однієї природи, а інше відповідно до другої природи, про що вчені добре знають. Тому ми вважаємо нашого Господа Христа за Бога і людину в одній Особі, так що ми не змішуємо природ, ані ділимо Особу».
Д-р Лютер також каже у своїй книзі «Про Собори і Церкву»: «Ми, християни, мусимо знати, що якби Бог не тримав рівноваги, і відпустив би вагу, то ми одразу перетягнули би шальку терезів зі свого боку аж до землі. Під цим я маю на увазі, що: Якби не було сказано [якби це не було правдою], що Бог помер за нас, а лише людина, то ми би були втраченими. Але якщо на ваги покладено смерть Божу і те, що Бог помер, то Він опускається аж до землі, а ми піднімаємось, як легка, порожня шалька. Але Він також може знову піднятися або зістрибнути із шальки. Проте Він не опускався б на цю шальку, якби перше не стався людиною, як ми, щоб було сказано: «Бо помер», «Божі страсті», «Божа кров», «Божа смерть». Бо в Своїй природі Бог померти не може, але тепер Бог і людина є поєднаними в одній Особі, так що вислів «Божа смерть» є вірним, коли людина, як помирає, є одним або однією Особою з Богом». До цього місця цитувався Лютер.
Звідси очевидним є те, що невірним є казати або писати, що вищезгадані вислови («Бог страждав», «Бог помер») є лише словесними твердженнями, тобто простими словами, і що так не є насправді. Бо наша проста християнська віра доводить, що Син Божий, Який стався людиною, страждав за нас, помер за нас, і викупив нас Своєю кров'ю.
По-друге, щодо виконання служіння Христового, то ця Особа не діє і не чинить у лише одній природі, лише з нею, лише через неї або у відповідності лише до неї, але в обох природах, з обома природами, та через обидві природи, як про це також проголошує Халкедонський Собородна природа діє у спільноті з другою, у тому, що є властивістю іншої.
Тому Христос є нашим Посередником, Викупителем, Царем, Первосвящеником, Головою, Пастирем і т. д., не тільки по відношенню до однієї природи, але відповідно до обох природ, як це повніше розглядає ця доктрина в інших місцях.
По-третє, все ще зовсім іншою річчю є те, коли предмет питання є таким: чи тоді природи у особовому союзі Христа не мають нічого іншого або нічого більше, окрім лише їхніх природних, сутнісних властивостей. Бо те, що вони мають їх та їх зберігають згадується вище.
А тепер про Божественну природу у Христі, тому через те, що в Богові немає жодної зміни (Якова 1:17) втіленням, то Його божественна природа, у її сутності та властивостях не применшується, або зростає. То, таким чином, вона у самій собі або сама по собі не зменшується і не збільшується.
Але щодо набутої людської природи у Особі Христа, то справді був дехто, хто бажав змагатися, що вона також у особовому союзі з божественністю не має нічого більше, окрім природних суттєвих властивостей, відповідно до яких вона в усіх інших речах є, як її брати. І що через це нічого не треба і не можна приписувати людській природі у Христі такого, що виходить за межі природних властивостей або їм суперечить, хоча про це і свідчить Писання.
Але те, що ця точка зору є фальшивою і невірною, є так чітко видно з Божого Слова, що навіть їхні товариші засуджують і відкидають таку помилку. Бо Святі Писання і давні отці з Писань дуже чітко засвідчують, що людська природа в Христі, настільки наскільки вона є особово поєднаною з божественною природою у Христі (через те, що відколи відкладено форму слуги та пониження, є прославленою і повищеною по правиці могутності та сили Божої) одержала також понад і поза її природні, сутнісні, постійні властивості, також особливі, високі, міцні, надприродні, неосяжні, невимовні, небесні прерогативи та переваги у міці, силі та могутності понад усе, що може бути названим не лише у цьому світі, але й у тому, що має бути (Еф. 1:21). Тож те, що людська природа у Христі, у її мірі та способі, використовується водночас у виконанні служіння Христового, і має також свою дієвість, тобто владу та силу, не лише з її природних, сутнісних атрибутів та лише відповідно до них, або лише настільки, наскільки поширюється її спроможність, але, головним чином, з та відповідно до міці, слави, сили та могутності, яка була отримана через особовий союз, прославлення та повищення.
І навіть тепер противники можуть або насмілюються зрідка заперечувати це, крім того, що вони дискутують або змагаються, що то є лише створені дари або обмежені якості, як у святих, якими людська природа є прикрашеною та оздобленою. І що, відповідно до їхніх [ловких] думок та зі своєї [дурної] аргументації або [вигаданих] доказів, вони бажають виміряти та вирахувати на що є здатною або спроможною без знищення людська природа у Христі.
Але найкращим, найпевнішим і найбезперечнішим способом у цій суперечці є цей, а саме: те, що одержав Христос, відповідно до Його набутої природи, через особовий союз, прославлення або повищення, на що ця Його набута людська природа є спроможною поза природними можливостями, без знищення, ніхто не може знати краще, окрім Самого Господа Христа. І Він об'явив у Своєму Слові про це стільки, скільки нам потрібно про це знати. Про це, настільки наскільки це стосується теперішньої теми, у нас є в Писаннях чіткі, певні свідчення, у які ми повинні просто вірувати і жодним чином не оспорювати їх до протилежного, так наче людська природа в Христі на це не була спроможною.
Тепер те, що було сказано про створені дари, які були дані і передані людській природі у Христі, а саме: що вона володіє ними в собі і сама по собі, є справді правильним і вірним. Але вони не достатньо пояснюють велич, яку Писання та давні отці приписують набутій людській природі у Христі.
Бо оживлювати, мати весь суд і владу на небі та на землі, мати все у Своїх руках, мати все у підпорядкуванні під Своїми ногами, очищувати від гріха і т. д. є не створеними дарами, але божественними, необмеженими властивостями, які все-таки, відповідно до проголошення Писання, даються і передаються людині Христові (Ів. 5:27; 6:39; Мт. 28:18; Дан. 7:14; Ів. 3:35; 13:3; Мт. 11:27; Еф. 1:22; Євр. 2:8; 1 Кор. 15:27; Ів. 1:3, 14:5).
І те, що цю заповідь треба розуміти не як фразу або спосіб мовлення, тобто лише на словах щодо Особи, і лише відповідно до божественної природи, але відповідно до набутої людської природи, це показують три наступні сильні, неспростовні аргументи та причини:
1. Перше, є одностайно прийняте правило цілої давньої православної Церкви, що Святе Писання свідчить, що те, що Христос одержав у часі, Він одержав те відповідно не до божественної природи (відповідно до якої Він має все з передвічності), але Особа одержала це у часі, з причини та відносно набутої людської природи.
2. По-друге, Писання чітко свідчать (Ів. 5:21 і далі; 6:39 і далі), що влада оживлювати та здійснювати суд є даною Христові, тому що Він є Син Людський, оскільки Він має плоть і кров.
3. По-третє, Писання говорять не просто в загальному про Сина Людського, але також виразно зазначають про Його набуту людську природу (1 Ів. 1:7): «Кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха» не лише відповідно до заслуги [крові Христової], яка була одного разу досягнута на хресті; але в цьому місці Іван говорить про те, що у ділі або в дії виправдання не лише божественна природа у Христі, але також Його кров, у спосіб дієвості, тобто дійсно очищує нас від усіх гріхів. Тому в Ів. 6 [48-58] плоть Христова є оживляючою їжею. Як також проголосив Собор у Ефесі, що плоть Христова має владу оживлювати в той час, коли про цю статтю наводяться в інших місцях багато інших славетних свідчень давньої православної Церкви.
Тож у те, що Христос відповідно до Своєї людської природи це одержав, і що це було дано та передано набутій людській природі у Христі, ми повинні та мусимо вірувати відповідно до Писань. Але, як сказано вище, через те, що дві природи у Христі є так поєднані, що вони не змішані одна з одною, або не змінені одна в одну, і кожна з них зберігає її природну, сутнісну властивість, так, що властивості однієї природи ніколи не стають властивостями іншої природи, то ця доктрина мусить також правильно пояснюватися і бути старанно вбереженою проти всіх єресей.
Тож хоча ми тоді нічого нового самі не вигадуємо, але одержуємо та повторюємо пояснення, які давня православна Церква дала про це з доброї основи Святого Писання, а саме: що ця божественна сила, світло, могутність, міць і слава не давалися набутій людській природі у Христі таким чином, як Отець, з вічності, передав Синові, відповідно до божественної природи, Його сутність і всі божественні атрибути, з яких Він є однієї природи з Отцем і є рівний з Богом. Бо Христос є лише відповідно до божественної природи рівний з Отцем, але відповідно до набутої людської природи Він є під Богом. Тому очевидним є те, що ми не робимо замішання, зрівняння або скасування природ у Христі. Тож також влада оживлювати є не у плоті Христа так, як у Його божественній природі, а саме, як у сутнісній властивості.
І навіть більше від того, це спілкування або наділяння не відбулося через сутнісне або природне вливання властивостей божественної природи у людську так, наче людськість Христова мала їх сама по собі і поза божественною сутністю, або так, наче людська природа у Христі таким чином [таким спілкуванням] цілковито відклала свої природні, сутнісні властивості, і наче вона таким чином трансформувалася у божественність, або у собі та сама собою з такими переданими властивостями стала рівною з нею, або що тепер природні, сутнісні властивості обох природ є одного виду або справді рівними. Бо ці та подібні помилкові доктрини були справедливо відкинутими та засудженими на давніх Соборах на основі Святого Писання. «Бо жодним чином не робиться, ані приймається перетворення, змішування або вирівнювання природ або їхніх сутнісних властивостей у Христі».
Ми справді ніколи не розуміли слів «реальне спілкування» або «передає реально» (тобто наділяння або передавання, яке відбувається на ділі і по правді) як про будь-яке фізичне передавання або сутнісне переливання, тобто про будь-яке сутнісне, природне передавання або виливання, яким природи змішалися б у їхній сутності та їхніх сутнісних властивостях (як всупереч своєму сумлінню дехто вміло та по-нечестивому вчинили перекручення для того, щоб поставити чисту доктрину під підозру), але ми лише виставляли їх проти «вербального спілкування», тобто проти доктрини, коли такі люди стверджують, що це лише фраза або спосіб мовлення, тобто не є чимось більшим від простих слів, титулів та імен. Вони на цьому так сильно наголошували, що й чути не хочуть про якийсь інший вид спілкування. Тому для правдивого пояснення міці Христової ми використали терміни «Про реальне спілкування» і цим ми бажаємо показати, що це спілкування відбулося насправді і по правді, проте без будь-якого змішування природ і їхніх сутнісних властивостей.
Тому ми притримуємося та навчаємо з давньою православною Церквою, як вона пояснила цю доктрину з Писань, що людська природа у Христі прийняла цю міць відповідно до способу особового союзу, а саме через те, що цілковита повнота Божества перебуває у Христі не так, як у інших святих мужах або ангелах, але тілесно, як у її особистому тілі, так само із усією її міццю, владою, силою і дієвістю у набутій людській природі, добровільно, коли і як Він [Христос] бажає, вона сяє, і в ній, з нею і через неї виявляє, чинить і здійснює всю Cвою божественну владу, славу і дієвість, як це робить душа в тілі, а вогонь у розплавленому залізі. (Бо цією ілюстрацією, як згадано вище, ціла давня Церква пояснювала цю доктрину).
У час пониження ця міць була прихована та стримана [більшою мірою]. Але тепер, через те, що форму слуги [або exinanitio] відкладено, вона повністю, владно та публічно використовується на небі і на землі перед усіма святими і в житті, яке настане, ми також бачитимемо цю Його славу обличчям в обличчя (Ів. 17:24).
Тому у Христі є і залишається лише одна божественна всемогутність, влада, міць і слава, яка є властивою лише божественній природі. Але вона сяє, виявляється і використовується сповна, але добровільно у набутій, повищеній людській природі у Христі, з нею і через неї. Так само як у розплавленому залізі є не два види сили, що сяють і горять [(так наче вогонь має окремішню, а залізо має окремішню та виокремлену силу сяйва і горіння)], але сила сяяти та горіти є властивістю вогню. Але все-таки через те, що вогонь є поєднаним із залізом, то він виявляє і використовує цю свою силу сяяти та горіти у розплавленому залізі, з ним і через нього з тим, що розплавлене залізо таким чином із цього союзу має силу сяяти та горіти без перетворення його сутності та природних властивостей заліза та вогню.
Через це ми розуміємо такі свідчення, які говорять про міць, до якої є зміценою людська природа у Христі, не так, що божественна міць, яка є властивою божественній природі Сина Божого повинна приписуватися Особі Сина Людського [Христові] лише відповідно до Його божественної природи, або що ця міць у людській природі Христа повинна бути лише такого виду, що Його людська природа повинна мати лише простий титул та ім'я фразою або способом мовлення, тобто лише в словах, але на ділі та насправді не повинна з нею мати ніякого спілкування.
Бо через те, що Бог є духовна, неподільна сутність, а тому є присутнім всюди і в усіх створіннях, і в кому Він є (а Він перебуває особливо у віруючих і святих), там Він має з ним Свою міць, то також можна правдиво сказати, що в усіх створіннях, у яких тілесно перебуває Божество, сховані всі скарби мудрості та знання, дана вся влада на небі і на землі, тому що їм дано Святого Духа, Який має всю владу.
Бо, таким чином, не робиться відмінності між Христом, відповідно до Його людської природи, та іншими святими мужами, і, таким чином, Христа позбавлено усієї Його міці, яку Він одержав понад усіма створіннями, як людина або відповідно до Його людської природи.
Бо жодне інше створіння, ані людина, ані ангел, не може і не повинен казати: «Дана мені всяка влада на небі й на землі», через те, що Бог є у святих з усією повнотою Його Божества, яку Він має повсюди із Собою. Але все-таки в них Він не перебуває тілесно або з ними Він не є особово з'єднаним, як із Христом. Бо з такого особового союзу випливає, що Христос каже навіть відповідно до Своєї людської природи (Мт. 28:18): «Дана Мені всяка влада на небі й на землі». Також (Ів. 13:3): «Ісус, знавши те, що Отець віддав все Йому в руки». Також (Кол. 2:9): «В Ньому тілесно живе вся повнота Божества». Також: «Ти його вчинив мало меншим від Анголів, і честю й міцністю Ти вінчаєш його, і поставив його над ділами рук Своїх, усе піддав Ти під ноги йому! А коли Він піддав йому все, то не залишив нічого йому непідданого» (Євр. 2:7 і далі; Пс. 8:6). «Все, окрім Того, Хто впокорив Йому все» (1 Кор. 15:27).
І навіть більше від того, ми віруємо, навчаємо і сповідуємо, що жодним чином немає такого вливання міці Божої і всіх Його властивостей у людську природу Христа, яким послаблюється божественна природа [щось з божественної природи зникає] або щось з неї передається іншій, що [в такий спосіб] вона собі не зберігається для себе або те, що людська природа одержала у своїм єстві та сутності рівну міць, відокремлену або іншу від природи та сутності Сина Божого, як-от вода, вино або олива переливаються із однієї посудини в іншу. Бо людська природа, як ніяке інше створіння на небі або на землі, не є спроможною на всемогутність Божу у такий спосіб, що вона сама по собі була би всемогутньою сутністю або мала би у собі або сама по собі всемогутні властивості. Бо таким чином заперечувалася б людська природа у Христі, і вона цілковито перетворювалася б на божественність, що суперечить нашій християнській вірі. Як також доктрині усіх Апостолів і пророків.
Але ми віруємо, навчаємо і сповідуємо, що Бог Отець так дав Свого Духа Христові Своєму Синові улюбленому, відповідно до набутої людськості (бо через це Він також називається Messias, тобто Помазаний), що Він отримав дари Духа, не такою мірою, як інші святі. Бо на Христі Господі, відповідно до Його набутої людської природи (через те, що, відповідно до Його божественності, Він є однієї сутності зі Святим Духом), перебуває «дух мудрости й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього» (Кол. 2:3; Іс. 11:2; 61:1).
Це відбувається не в такий спосіб, що через це, як людина, Він знав і мав спроможність лише щодо деяких речей, як це знають і можуть інші святі Божим Духом, Який чинить у них лише створені дари. Але через те, що Христос, відповідно до Його божественності, є другою Особою у Святій Трійці, і від Нього, як також від Отця, походить Святий Дух, і є, і залишається Його Духом і Духом Отця для всієї вічності, не відділений від Сина Божого, то ціла повнота Духа (як кажуть отці) передавалася особовим союзом Христові, відповідно до плоті, яка є особово поєднаною із Сином Божим.
Це добровільно виявляє і вправляється з усіма своїми силами в ній, з нею і нею [у людській природі Христа, з нею і через неї], так, що Він [Христос, відповідно до Своєї людської природи] не лише знає про деякі речі і не відає про інші, має спроможність до дечого, і не має цієї спроможності до іншого, але [відповідно до набутої людської природи] знає і має спроможність щодо всіх речей. Бо на Нього Отець вилив без міри Духа мудрості і влади, так щоб, як людина, на ділі і по правді Він одержав через цей особовий союз все знання і всю владу. І, таким чином, усі скарби мудрості є захованими в Ньому, таким чином, Йому дана вся влада, і Він сидить по правиці міці і влади Божої.
З історії також є очевидним, що за часів імператора Валента, була посеред аріан окремішня секта, яку називали аґноітами, тому що вони уявляли собі, що Син, Слово Отця, по правді знав усе, але що Його набута людська природа не відає про багато речей. Проти них також писав Григорій Великий.
Про цей особовий союз і спілкування, яке з нього випливає, яке мають одна з одною божественна і людська природи у ділі та насправді у Особі Христовій, є приписаною Христові відповідно до плоті, те, що Його плоть, відповідно до її природи та сутності, не може сама по собі і поза цим союзом не може мати, а саме, що Його плоть є правдивою оживляючою їжею, а його кров є правдивою оживляючою кров'ю, як про це засвідчили на Ефеському Соборі двісті отців, що «плоть Христова є оживляючою або оживлювачем». Звідси також цей Муж, а не жоден інший муж на небі або на землі може сказати з правдою (Мт. 18:20): «Де двоє або троє зібрані в Ім'я Моє, там Я посеред них». Також (Мт. 28:20): «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!»
Ці свідчення ми також не розуміємо так, наче з нами у Християнській Церкві та громаді присутня лише божественність Христова, і така присутність жодним чином не стосується Христа відповідно до Його людськості. Бо в такий само спосіб Петро, Павло і всі святі на небі були би також з нами на землі, оскільки божественність, яка є повсюди, перебуває в них. Це ж Святе Писання свідчить тільки про Христа, і ні про якого іншого мужа, окрім Нього.
Але ми тримаємося того, що цими словами [місцями із Писання вище] міць людини Христа, яку Христос одержав, відповідно до Своєї людськості, по правиці міці та влади Божої, є проголошеною, а саме: що Він також, відповідно до Своєї набутої людської природи і з нею, може бути і є присутнім там, де Він того бажає, і особливо те, що у Його Церкві і громаді на землі, як Посередник, Голова, Цар і Первосвященик, Він не є напівприсутнім або є лише половина [одна частина] Його присутня, але є присутньою ціла Особа Христова, до якої належать дві природи: божественна і людська. Не лише відповідно до Його божественності, але й також відповідно до Його набутої людської природи, якою Він є нашим братом, а ми є плоттю Його плоті і кісткою від Його кістки.
Бо певне запевнення і підтвердження цього Він запровадив у Святій Вечері, щоб також відповідно до нашої природи, якою Він має плоть і кров, Йому бути з нами і в нас перебувати, працювати та бути дієвим.
На цій твердій основі святої пам'яті д-р Лютер також писав [вірно та чітко] про міць Христа відповідно до Його людської природи.
У «Великому сповіданні про Господню Вечерю» він пише таким чином про Особу Христову: «Через те, що Христос є такою людиною і є надприродньо однією Особою з Богом і поза цією людиною немає Бога, то має також випливати, що, відповідно до третього надприродного способу, Він є і може бути повсюди, де є Бог, і все наповнено Христом навіть відповідно до людськості, не відповідно до першого тілесного, осяжного способу, але відповідно до надприродного, божественного способу».
«Бо тут ви мусите стояти [сповідувати] і казати: Де є Христос відповідно до Його божественності, там Він є природна, божественна Особа, і Він також там є природно та особисто, як це добре показує Його зачаття у материнській утробі. Бо якщо Він Божий Син, то Він мусить природно та особисто бути в утробі Своєї матері та стати людиною. Але якщо, де б Він не був, Він є там особисто та природно, Він мусить в тому ж само місці бути також як людина. Бо [в Христі] немає двох окремих осіб, але є одна-єдина Особа. Де б вона не була, там ця Особа є однією-єдиною і неподільною. І де б ви не казали: «Тут є Бог», там ви також мусите казати: «Тому Христос людина є там також». І якби ви показали місце, де був би Бог, а не людина, то Особа була би вже поділеною, тому що я тоді міг би правдиво сказати: «Тут є бог, який не є людиною, і який ніколи не ставав людиною».
«Геть від мене з таким богом, шоб я його ще визнавав і йому поклонявся. Бо звідси випливало б, що простір і місце відділили дві природи одну від одної, і поділили Особу, які все ж таки, ні смерть, ані диявол не змогли розділити, ані віддерти одну від одної.
І для мене залишився якийсь бідний сорт Христа [якої ж тоді вартості залишається Христос?], Який не був би більшим від божественної і людської Особи водночас лише в одному місці, а в усіх інших місцях Він мусив би бути лише простим окремим Богом і божественною Особою без людськості. Ні, друже, де б ти не поміщав для мене такого Бога, там ти також мусиш поміщати з Ним людськість. Вони не дозволяють собі відділятися або розділятися одна від одної. Вони стають однією Особою, яка [як Син Божий] не відділює від Себе [набуту людськість]».
У книжечці про останні слова Давида, яку д-р Лютер написав незадовго до своєї смерті, він каже таке: «Відповідно до іншого, тимчасового, людського народження, Йому також була дана вічна сила Божа, проте в часі, а не з вічності. Бо людськість Христова не була з вічності, як божественність. Але ми визнаємо і пишемо, що Ісусові, Синові Марії, цього року сповнилося 1543 роки. Та від тієї миті, коли божественність і людськість об'єдналися в одну Особу, людину, Син Марії є і називається всемогутнім, вічним Богом, має всемогутню міць, і Він створив і утримує цим communi- catio idiomatum все, тому що Він є однією Особою із божественністю і є також правдивим Богом. Про це Він говорить (Мт. 11:27): «Передав Мені все Мій Отець». І Мт. 28:18: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі». Якому Мені? Ісусові Назарянину, Синові Марії і народженому мужеві. З вічності Я маю її від Отця, перед тим, як Я стався людиною. Але коли Я стався, Я прийняв її у часі, відповідно до людськості, і тримав її схованою до Мого воскресіння і вознесіння. Тоді її треба було виявити та проголосити, як каже св. Павло (Рим. 1:4): «Він об'явився Сином Божим у силі». Іван (17:10) каже, що Він у них «прославивсь».
Подібні свідчення також є у писаннях д-ра Лютера, а особливо у книзі «Щоб ці слова стояли надійно» і у «Великому Сповіданні про Святу Вечерю». На ці писання, як на добре обґрунтовані пояснення міці Христової по правиці Божій, і про Його заповіт ми посилаємось задля стислості, у цій статті, як і в Святій Вечері до цього було згадано.
Тому ми вважаємо згубною помилкою, коли Христові така міць заперечується, відповідно до Його людськості. Тому що цим від християн забрано саму справжню велику втіху, яку вони мають через присутність і перебування з ними їхнього Голови, Царя і Первосвященика, Який обіцяв їм, що з ними має бути не лише Його божественність, яка для нас, бідних грішників, є як палючий вогонь для сухої стерні, але й як правдива людина, Яка говорила до нас, Яка пережила всі біди у Своїй набутій людській природі, Який, таким чином, виявляє до нас, як до людей і братів, співчуття і Він буде з нами в усіх наших бідах також відповідно до природи, у якій Він є нашим братом, а ми є плоттю від Його плоті.
Тому ми одностайно відкидаємо і засуджуємо вустами та серцем всі помилки невідповідні представленій доктрині, як противні пророцьким і Апостольським Писанням, чистим [одержаним і схваленим] Символам віри, і нашому християнському Ауґсбурзькому віросповіданню:
1. Коли вірується і навчається будь-ким, що через особовий союз, людська природа змішується з божественною або в неї перемінюється.
2. Також, що людська природа у Христі, у такий же спосіб, як божественність є всюди присутньою, як необмежена сутність із сутнісної сили, наче із властивості цієї ж [людської] природи.
3. Також, що людська природа у Христі стала рівною з божественною природою і стала такою, як божественна у її єстві та сутності або в її сутнісних властивостях.
4. Також, що людськість Христова є місцево поширеною в усіх місцях на небі і на землі, що не повинно приписуватися навіть божественності. Але те, що Христос Своєю божественною всемогутністю, може бути присутнім з Його тілом, яке Він помістив по правиці міці та влади Божої, де Він того бажає, особливо там, де, як у Святій Вечері, Він у Своєму Слові обіцяв, що ця Його присутність, ця Його всемогутність і мудрість можуть здійснювати без зміни або скасування Його правдивої людської природи.
5. Також, що просто людська природа Христова постраждала за нас і викупила нас, з нею ж Син Божий взагалі не мав у стражданнях ніякого спілкування.
6. Також, що Христос є присутнім з нами на землі лише відповідно до Своєї божественності, у проповідуваному Слові і правильному використанні Таїнств, і що ця присутність Христова жодним чином не стосується до Його набутої людської природи.
Також, що набута людська природа у Христі не має взагалі ніякого спілкування на ділі та насправді з божественною силою, міццю, мудрістю, могутністю і славою, але спільними має лише титул та назву.
Ці помилки, і все те, що є противним та суперечить [благочестивій і чистій] доктрині, представленій вище, ми відкидаємо і засуджуємо, як противні чистому Слову Божому, Писанню святих пророків і Апостолів, і нашій християнській вірі і сповіданню. І ми застерігаємо всіх християн, що оскільки у Святих Писаннях Христос називається таємницею,⁶⁰ об яку всі єретики розбивають свої голови, щоб вони не потурали упереджено витонченим дослідженням їхнього розуму про такі таємниці, але щоб з благоговійними Апостолами просто вірували, закривали очі свого розуму, і полонили своє розуміння послухом Христовим (2 Кор. 10:5), і ним утішали себе [шукали найрадіснішої та найпевнішої утіхи]. І, таким чином, щоб вони раділи безперестанно через те, що наша плоть і кров так високо розташовані по правиці міці та всемогутності Божої. Таким чином, ми безперечно знайдемо постійну втіху у кожній напасті і зостанемося добре вбереженими від згубної помилки.

⁵⁹Пор. Повне прог., vii.:4.
⁶⁰1 Тим. 3:16.