Шістнадцяту статтю, у якій ми сповідуємо, що законним для
християнина є нести світську службу, засідати в суді,
визначати справи імперськими законами та іншими дійсними законами, призначати справедливі покарання, брати
участь у справедливих війнах, бути солдатом, укладати
контракти, володіти майном, приймати присягу, коли того
вимагає уряд, вступати в шлюб і, нарешті, що легітимні
світські постанови є добрими творіннями Божими та Божими
приписами, які християнин може безпечно використовувати,
противники приймають без будь-яких вийнятків.
Ця ціла тема про відмінності між Царством Христовим і
політичним царством пояснена на користь [для винятково
великої втіхи багатьох сумлінь] у літературі наших авторів, [а
саме:] що Царство Христове є духовним, тобто що воно
починає в серці знання Боже, страх перед Богом, віру в Бога,
вічну праведність і вічне життя; тим часом воно дозволяє нам
зовнішньо використовувати політичні приписи кожного
народу, у якому ми живемо, так само, як воно дозволяє нам
використовувати ліки, мистецтво будування чи їжу, напої,
повітря.
Так само Євангеліє не приносить нових законів про світську
державу, але наказує, щоб ми слухалися існуючих законів
чи то вони сформульовані поганами чи іншими людьми, і щоб
у цьому послухові ми вправлялися у любові. Бо Карлштадт був
божевільним, нав'язуючи нам судові закони Мойсея.
Про ці предмети наші богослови написали повніше, через те,
що монахи поширили багато згубних думок у Церкві. Вони
називали спільність майна способом правління Євангелія,
вони давали «євангельську» пораду не володіти майном, не
захищати себе в суді [не мати дружини та дитини]. Ці думки
дуже затьмарюють Євангеліє та духовне царство, і вони є
небезпечними для спільного блага.
Бо Євангеліє не знищує Церкви чи сім'ї [купування, продавання та інших світських правил], але радше схвалює їх і
спонукає нас слухатися їх, як Божих приписів, не тільки через
страх кари, але й заради сумління.
Юліан-відступник, Цельс та багато інших закидали проти
християн, що Євангеліє розшматує держави, тому що воно
забороняло законні відплати і навчало певних інших речей,
що не зовсім підходили політичним об'єднанням. І ці питання
чудово розвинули Оріген, Григорій Богослов та інші, хоча їх
можна з готовністю пояснити, коли ми пам'ятатимемо про той
факт, що Євангеліє не запроваджує законів про світську
державу, але воно є відпущенням гріхів і початком нового
життя у серцях віруючих; окрім того, воно не тільки схвалює
світські уряди, але й нас підпорядковує їм (Рим. 13:1) так само,
як ми обов'язково поміщені під закони змін пори року, зміни
зими та літа, як під Божі постанови.
Євангеліє забороняє приватну відплату, і Христос впроваджує
це так часто з тим наміром, щоб Апостоли не думали, що їм
треба відбирати владу від тих, хто її тримає, так само як євреї
мріяли про Царство Месії, але щоб вони могли знати, що
повинні навчати про духовне царство, як про таке, що не
змінює світської держави. Тому приватна відплата заборонена
не порадою, а наказом (Мт. 5:39; Рим. 12:19). Немає, проте,
поради проти публічної відплати, яка чиниться через уряд,
але про неї дається заповідь, і вона є ділом Божим, відповідно
до Павла (Рим 13:1 і далі). Тож різними видами публічної
відплати є судові рішення, смертні кари, війни, військова
служба.
Те, як невірно думали про ці справи багато письменників, є
явним із того факту, що вони помилялися, вважаючи, що
Євангеліє є зовнішньою, новою і чернецькою формою уряду
та не зауважуючи, що Євангеліє приносить вічну праведність
серцям, водночас зовнішньо схвалюючи світську державу.
Також надзвичайно марнославною є ілюзія, що християнська
досконалість є неволодіння майном. Бо християнська
досконалість полягає не у зневазі світських приписів, але в
нахилі серця, у великому страхові Божому, у великій вірі, такій
само, як в Авраама, Давида, Даниїла, які навіть у великому
багатстві управляли світською владою не гірше від будь-якого
самітника.
Але монахи поширили це зовнішнє лицемірство перед очима
людей, щоб не було видно, в чому існує правдива досконалість.
З якою хвалою вони ввели цю спільність майна так, наче вона
була євангельською!
Але ця хвала мала найбільшу небезпеку, особливо через те,
що вона відрізняється від Писання. Бо Писання не наказує,
щоб майно було спільним, але Закон Декалогу, коли каже
(Вих. 20:15): «Не кради!» розрізняє права власності і
заповідає, щоби кожен тримався свого. Вікліф явно втратив
здоровий глузд, коли говорив, що священикам не дозволено
володіти майном.
Ведуться незчисленні дискусії про контракти, відносно яких
добрі сумління ніколи не можуть бути задоволеними, допоки
вони не знають того правила, що християнин має право
використовувати світські постанови та закони. Це правило
захищає сумління, коли навчає, що контракти є законними
перед Богом до тієї міри, до якої їх схвалює уряд чи закони.
Ця ціла тема про світські справи була настільки чітко
викладена нашими богословами, що багато добрих людей з
уряду та з підприємництва проголосили, що від цього вони
отримали велику користь, бо раніше вони через думки
монахів сумнівалися в тому, чи Євангеліє дозволяло ці світські
посади та справи. Відповідно, ми все це перерахували для
того, щоб ті, що не мають таких речей, могли зрозуміти, що
доктрина, якої ми тримаємося, жодним чином не підриває
впливу уряду та влади усіх світських постанов, але, навпаки,
їх зміцнює [і що лише ця доктрина, яка дає правдиве
навчання щодо того, яким видатним, славетним є служіння,
сповнене добрих християнських діл, служіння правителя].
Важливість цих справ була дуже затьмарена тими нерозумними чернецькими поглядами, які надавали перевагу
лицемірству бідності та скромності перед державою і сім'єю,
хоча у них є заповідь Божа, тоді коли ця платонічна спільнота
[чернецтво] не має Божої заповіді.