Апологія Ауґсбурзького віросповідання

Розділ XIV

Стаття XXVIII. Про церковну владу

Тут противники розлючено горланять про привілеї та недоторканість церковного стану і додають резюмуючи: «Все те, що ми представили у теперішній статті проти недоторканості церков і священиків, є марнотою».
Це проста плітка, бо в цій статті ми обговорювали інші речі. Окрім того, ми часто свідчили, що не бачимо нічого поганого у політичних приписах, дарах і привілеях, що даруються князями.
Але якби, з іншого боку, противники почули нарікання церков і побожних умів! Противники сміливо оберігають свій сан і своє багатство; тим часом вони нехтують станом церков; вони не піклуються, щоб у церквах правильно навчалося, і щоб Таїнства правильно відправлялися. До священства вони допускають усі види людей без розбору. Потім вони накладають нестерпні тягарі так, наче їм подобається руйнувати інших, вони вимагають, щоб їхні традиції дотримувалися набагато точніше від Євангелія.
Тепер у найважливіших і найскладніших суперечках, про які люди палко бажають бути навченими для того, щоб вони могли мати щось певне, за яким вони могли би йти, вони не вивільняють уми, які зазнають найжахливіших мук, вони лише закликають до зброї. Окрім того, в очевидних справах вони приписують декреталії, написані кров'ю, які погрожують жахливими карами людям, якщо вони не поводитимуться чітко всупереч Божій заповіді.
Тут, з іншого боку, ви повинні бачити сльози бідних і чути жалісні скарги багатьох добрих мужів, на які Бог, без сумніву, зважає і зглядається, і Йому одного дня ви звітуватиметеся за своє доморядництво.
Але хоча ми у Віросповіданні, в цій статті, охопили різні теми, на які противники не відповідають, окрім того, що єпископи мають владу правління і примусу для того, щоб спрямовувати своїх підлеглих до мети вічного блаженства; і що для влади правління вимагається влада судити, визначати, розрізняти і виправляти те, що служить або сприяє цілі, яка була перед цим згаданою. Це слова Конфутації, у якій противники навчають нас, що у єпископів є влада формулювати закони [без влади Євангелія], які є корисними для здобування вічного життя. Суперечка ведеться про цю статтю.
Але в Церкві ми повинні зберігати цю доктрину, а саме ту, що ми одержуємо відпущення гріхів задарма, заради Христа, вірою. Ми мусимо також зберегти цю доктрину, а саме ту, що людські традиції є непотрібними службами, а отже, ані гріх, ані праведність не повинні покладатися на їжу, напої, одежу і подібні речі, які Христос бажає залишити на вільний вибір через те, що Він каже (Мт. 15:11): «Не те, що входить до уст, людину сквернить», і Павло (Рим. 14:17): «Царство Боже не пожива й питво».
Тому в єпископів немає права створювати традиції на додаток до Євангелія, щоб вони могли заслуговувати відпущення гріхів, щоб вони могли бути службами Богові, які треба схвалювати як праведність, і які накладають тягарі на сумління так, наче гріхом є їх пропускати. Про все це навчається особливо в місці у Діях (15:9 і далі), коли Апостоли кажуть [Петро каже], що серця очищуються вірою. А потім вони забороняють накладати ярмо і показують, якою великою є небезпека, і збільшують гріх тих, хто накладає тягарі на Церкву. «Чому ви спокушуєте Бога?» кажуть вони. Цього грому жодним чином не бояться наші противники, які лютістю захищають традиції та безбожні точки зору.
Бо вище вони також засудили статтю XV, у якій ми зазначили, що традиції не заслуговують відпущення гріхів, а тут вони кажуть, що традиції сприяють вічному життю. Чи вони заслуговують відпущення гріхів? Чи вони є службами, які Бог схвалює як праведність? Чи вони оживлюють серця?
Павло каже Колосянам (2:20 і далі), що традиції не приносять користі щодо вічної праведності та вічного життя з тієї причини, що їжа, питво, одяг і подібне є тим, що «знищиться, як уживати його». Але вічне життя чиниться у серці вічними речами, тобто Словом Божим і Святим Духом. Тому хай противники пояснять, як традиції сприяють вічному життю.
Проте через те, що Євангеліє чітко свідчить, що традиції не повинні нав'язуватися Церкві для того, щоб заслужити відпущення гріхів, для того, щоб бути службами, які Бог схвалить як праведність, для того, щоб накладати тягарі на сумління, щоб можна було судити, що пропуск їх є гріхом противники ніколи не зможуть показати, що єпископи мають владу запроваджувати такі служби.
Окрім того, ми проголосили у Віросповіданні,¹ яку саме владу Євангеліє приписує єпископам. Ті, що є зараз єпископами, не виконують обов'язків єпископів відповідно до Євангелія; хоча справді вони можуть бути єпископами відповідно до канонічних правил, які ми не засуджуємо.
Але ми говоримо про єпископа відповідно до Євангелія. І давній поділ влади на «владу порядку» і «владу юрисдикції» є нам угодним. Отже, єпископ має владу порядку, тобто служіння Слова і Таїнств; він також має владу юрисдикції, тобто владу відлучати тих, хто винен у відкритих злочинах і знову відпускати їм гріхи, коли вони навертаються і шукають відпущення гріхів.
Але їхня влада не повинна бути тиранічною, тобто без закону, або ж царською, тобто понад законом; але у них є непорушне Слово Боже, відповідно до якого вони повинні навчати та відповідно до якого вони повинні вправлятися у своїй юрисдикції. Тому навіть якщо в них повинна бути якась юрисдикція, звідси не випливає, що вони повинні запроваджувати нові служби. Бо служби жодним чином не стосуються юрисдикції. І в них є Слово, в них є заповідь про те, наскільки вони повинні вправлятися у юрисдикції, а саме, якщо хтось чинить щось всупереч до того Слова, яке вони одержали від Христа.
Хоча у Віросповіданні² ми також додали, наскільки для них є законним створювати традиції, а саме: не як обов'язкові служби, але так, щоб у Церкві міг бути порядок заради спокою. І ці традиції не повинні розставляти пасток на сумління так, наче щоб накидати необхідні служби, як навчає Павло, коли він каже (Гал. 5:1): «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!»
Тому використання таких приписів повинне бути залишеним на власний розсуд за умови, що уникатиметься скандалів, і що вони не вважатимуться за необхідні служби; так само як Апостоли приписали [заради доброї дисципліни] багато корисних речей, що із плином часу змінилися. Так само вони не передали їх таким чином, що не було дозволено їх змінювати. Бо вони не відступалися від своїх писань, у яких вони дуже трудилися, щоб думка про те, що людські традиції є необхідними службами, не могла зруйнувати Церкви.
Простим методом тлумачення традицій є такий, а саме: ми розуміємо їх не як необхідні служби, але все-таки заради уникнення скандалів ми повинні дотримуватися їх у належному місці. І так цього притримувалося багато вчених і великих мужів у Церкві. Так само ми не бачимо, що можна цьому протиставити.
Бо певним є те, що вислів (Луки 10:16): «Хто слухає вас Мене слухає», не говорить про традиції, але є найефективнішим проти традицій. Бо він не є mandatum cum libera (обдаровуванням необмеженою владою), як вони його називають, але цеcautio de rato (застереження про відповідальне становище) щодо особливого доручення [не вільний наказ а чи влада, але обмежений наказ, а саме не проповідувати своє особисте слово, але Боже Слово і Євангеліє], тобто дається схвалення Апостолам, що ми віримо їм через слово Іншого, а не через їхнє особисте слово. Бо Христос бажає нас запевнити про те, наскільки необхідним було знати, що Слово, передане людям, є дієвим, і що не треба шукати жодного іншого слова з небес.
«Хто слухає вас Мене слухає», не можна приймати як те, що говорить про традиції. Бо Христос вимагає, щоб вони навчали таким чином, щоб чули Його Самого, тому що Він каже: «Мене слухає». Отже, Він бажає, щоб Його голос, Його Слово чули, а не людські традиції. Таким чином, цей вислів особливо свідчить на нашу користь і містить найважливішу втіху і доктрину, які ці тупі люди перекручують на найдріб'язковіші речі, на відмінності у їжі, одежі тощо.
Вони цитують також Євр. 13:17: «Слухайтесь ваших наставників». Це місце вимагає послуху Євангелію. Бо воно не встановлює панування єпископів поза Євангелієм. Так само не повинні єпископи створювати традицій всупереч Євангелію, або витлумачувати традиції всупереч Євангелію. А коли вони це роблять, тоді послух заборонено, відповідно до Гал. 1:9: «Коли хто вам не те благовістить... нехай буде проклятий!»
Ми даємо таку само відповідь на Мт. 23:3: «Тож усе, що вони скажуть вам, робіть», тому що очевидно, що не дано загальної заповіді про те, що ми повинні приймати всі речі [навіть всупереч Божій заповіді і Слову] через те, що Писання в іншому місці (Дії 5:29) наказує нам, щоб ми слухалися Бога більше від людей. Отже, коли вони навчатимуть нечестивим речам, їх слухати не треба. А це нечестиві речі, а саме: що людські традиції є службами Божими, що вони є необхідними службами, що вони заслуговують відпущення гріхів і вічне життя.
Як заперечення вони представляють публічні скандали та заворушення, що постали нібито через нашу доктрину. На це ми дамо коротку відповідь.
Якщо всі³ скандали звести разом, все одно ця одна стаття про відпущення гріхів, що заради Христа через віру ми безкоштовно отримуємо прощення гріхів, приносить так багато добра, що можна сховати все зло. І це на початку здобуло Лютерові не тільки нашу прихильність, але й багатьох інших, що зараз нам протистоять. «Бо попередня прихильність минає, а смертні мають властивість забуватися», говорить Піндар. Все-таки⁴ ми не бажаємо відступитися від правди, яка є необхідною для Церкви, як і не бажаємо погодитися із противниками в осуді її.
«Бо треба слухатися Бога більше, як людей». Ті, що на початку осуджували явну правду, а тепер переслідують її з величезною жорстокістю, дадуть відповідь за спричинений розкол. Далі,⁵ хіба немає скандалів поміж противниками?
Як багато зла є у богозневажницькій профанації меси, яка використовується для прибутку! Яка велика зневага в целібаті! Але пропустімо порівняння. Відповідно до обставин, ми вчинили цю відповідь на Конфутацію.
Тепер⁶ ми залишаємо її на суд усіх благочестивих, щоб вони побачили, чи були противники праві, хвалячись, що вони дійсно спростували наше Віросповідання з Писання.

¹ Ауґсбурзьке віросповідання, xxviii 5-12.
² Там само, xxviii. параграф 8.
³ Var. і нім. варіант, які значно посилили останні частини (хоча й не узгоджуються за порядком речень), продовжують таким чином: «По-перше, очевидно, що благословенням Божим у наших князів, у їхньому володінні слухняний народ. І ця сама доктрина, якій ми слідуємо, збільшує пошану до них, тому що вона вшановує владу уряду щедрою похвалою. Ця справа також дуже прислуговується для збереження спокою. По-друге, якщо всі скандали звести разом [Нім.: «І хоча по-іншому може і не бути від цього, як зазвичай ведеться у світі, сталися образи через нечестивих і неблагочестивих людей; бо диявол спричиняє такі образи для того, щоб зневажити Євангеліє»], все-таки ці дві статтіодна, що ми здобуваємо відпущення гріхів задарма заради Христа через віру, і що ми пораховані праведними заради Христа вірою, а інша, що закони уряду та цілий уряд є божественною постановою, яку християнин повинен використовувати святим чином, мають так багато доброго, поєднаного з ними, що ховають усі незручності». Далі тільки Variata: «Бо стривожені сумління не можуть мати надійної втіхи проти Божого гніву, допоки не знатимуть попередніх статей. Остання стаття дуже захищає спокій держав. Окрім того, усім відомо про те, якими згубними точками зору придушувалися до цього часу обидві доктрини, а книги противників, які ніде не згадують про віру, коли говорять про відпущення гріхів, ніде не навчають про гідність світських справ, ніде не навчають про те, як Євангеліє передає вічну праведність, і водночас бажає, щоб ми у нашому тілесному житті використовували політичні закони та звичаї. Проголошення цих справ на початку здобуло Лютерові прихильність не лише серед нас, але й серед тих, що зараз найжахливіше...» тощо.
⁴ У ред. Var. далі йдуть такі слова: «Якщо постав вже якийсь ґвалт і крик, то провину можна справедливо покласти на противників, які перші збудили схизму і розсіяли церкви несправедливим осудом Лютера. А тепер вони вправляються у дивовижній жорстокості проти добрих мужів і проти тих, що навчають побожних речей. Вони збуджують уми людей також іншими способами, які ми тут не схильні перераховувати. Як також ми не є такими безсердечними і безсовісними, щоб ніяк не бути схвильованими публічними образами. Але ми пам'ятаємо, що Христом було сказано: «Блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!» (Мт. 11:6). Бо диявол намагається і придушити, і спотворити Євангеліє незмірною кількістю способів. У деяких місцях він підбурює тиранів проти тих, хто сповідує Євангеліє, в інших місцях він розпалює війни, а в інших місцяхзаклики до заколоту, в інших місцяхєресі, для того щоб зробити цю доктрину ненависною, тому що вона видається за збудника таких рухів. І справді, простіше для благочестивих мужів не звертати уваги на свої небезпеки, аніж на ці скандали громадських заворушень. Але треба, щоб християнський ум був також зміцненим проти цього, щоб через них він не міг бути відкиненим від Слова Божого». Нім. варіант сформулював це місце таким чином: «А щодо браку єдності та розбрату в Церкві, то добре відомо, як ці справи перше сталися, і хто дав привід для відділення; а саме продавці індульгенцій, які безсоромно проповідували нестерпні брехні, а потім засудили Лютера за те, що він не виправдав цих брехень, і на додаток продовжували збуджувати більше суперечок, так що Лютера було викликано, щоб він вчинив напад на багато інших помилок. Але настільки наскільки наші опоненти не терпіли правди, а окрім того, намагалися поширювати явні помилки, то легко прийти до висновку, хто є винним у розколі. По правді, весь світ, вся мудрість і вся сила повинні поступатися Христові і Його святому Слову. Але диявол є ворогом Божим, і, отже, він вишиковує всю свою силу проти Христа для того, щоб згасити та придушити Євангеліє. Тому диявол з його членами, який виставляє себе проти Божого Слова, є причиною розбрату та браку єдності».
⁵ Var. (і нім. варіант, але останній не так рясно): «Але хоча порівняння нам не приносить задоволення, все-таки через те, що противники виносять проти нас таке звинувачення, вади їхніх людей не треба приховувати [Нім. варіант: «Якби довелося перераховувати також образи опонентів..., то вийшов би жахливий список»]. Як багато зла є в противників у їхній богозневажницькій профанації меси! Як багато зневаги є поєднаною з їхнім целібатом! Поклоніння святим у них є сповненим явного ідолопоклонства. Хіба не є образою амбіції пап, які впродовж не менш чотирьох сотень літ воювали проти наших імператорів найбільше в Італії, але й бувало, що навіть у Німеччині, де ставали один проти одного сини і батьки, родичі і громадяни? Але якщо пошукати причину цих воєн, то нічого гідного в пап ми не знайдемо, бо ми говоритимемо дуже помірковано. [Нім. варіант просто: «Як папи лишень старалися, щоб самим стати імператорами і підкорити собі всю Італію!»]. Яким великим злом є те, що серед рукопокладених священиків вони не вибирають того, хто для цього підходить! Яким злом є продаж користей! Знову ж таки, хіба немає хиби у їхніх небезпечних звільненнях? Але навіть ці хиби могли би бути прощеними, якби все-таки в церквах вони тримали чисту доктрину. Але якою зараженою вона є непобожними точками зору і традиціями, про які свідчать писання каноніків, як також і книги богословів, що сповнені мирських дискусій, які частково є непотрібними для побожності, частково навіть відходять від Євангелія. Знову ж таки, вони займаються дрібничками у тлумаченні Писання і вигадують, що хочуть. Це змішування доктрини є головною образою і особливо небезпечною, про що нарікає Іван в Апокаліпсисі, коли описує царство Папи. Коли ж підійдемо до забобонів монахів, кількість яких є незліченною, то що нам казати? Скільки там згубних точок зору? Яке застосування заслуг було, коли на труп одягали чернецький ковпак? І навіть більше, хіба нема образи у їхньому намаганні нині придушити явну правду Євангелія, у їхньому жорстокому вирізанні добрих мужів, які навчають тому, що є побожним, у їхній забороні сумлінням у сумнівах зцілюватися, коли їхні обставини стали відомими, у їхніх закликах до королів грабувати? По правді, це треба судити не як образи, а як кбфпсущмбфб [праведні дії] Папи! Так само нам байдуже про поширення будь-чого у пропорції до величини задіяних предметів, щоб, бува, хтось не подумав, що нам подобаються такі взаємини, які нам проти нашої волі нав'язали автори Конфутації. Бо про цю справу не треба судити, виходячи з характерів людей чи з удачі, але зі Слова Божого, на яке ми щиро бажаємо, щоб усі зважали, хто проголошує судження у цій суперечці. Але ми мусимо сказати знову те, що вже часто говорили: ми дуже бажаємо зовнішньої гармонії і миру, бо звичайно личить християнам, щоб вони плекали його один до одного якомога більше. Знову ж таки, ми не бажаємо різнитися від імператора, якого ми шануємо не тільки через піднесений стан уряду, але також через правдиві героїчні чесноти, якими він, як нам відомо, є обдарованим. [Нім. варіант пропускає те, що сказано про імператора]. Але противники не дозволяють нам об'єднатися гармонійно, хіба що за умови, що ми погодимося із тими, що осуджують правду Євангелія, яка є явною і необхідною для Церкви. Цього ми не можемо зробити. Бо «нам треба слухатися Бога більше як людей». Тому противники, які новою та незвичайною жорстокістю розсіюють церкви, дадуть відповідь Богові за цей розкол. Так само немає жодного сумніву, що ця жорстокість спричинить деякі зміни і в громадських справах. Відповідно до обставин, ми вчинили цю відповідь» тощо (параграф 26).
⁶ Var. продовжує: «І ми залишаємо всім благочестивим мужам прийняти рішення про те, яка із сторін вірує вірно. І ми пропонуємо проголосити нашу точку зору про кожну тему повніше, якщо десь цього побажають».