Апологія Ауґсбурзького віросповідання

Розділ IV

Статті VII і VIII. Про церкву

Сьому статтю нашого Віросповідання, у якій ми сказали, що «Церква є громадою святих», вони осудили і додали довге дослідження про те, що лихі не повинні відділятися від Церкви, оскільки Іван порівняв Церкву з током, на якому зерно і полова зібрані разом (Мт. 3:12), а Христос порівняв її з неводом, у який втрапляє і добра риба, і погана (13:47).
Те, що вони кажуть, є по правді вірним, а саме те, що немає ліків від нападів пліткаря. Нічого не можна сказати з такою обережністю, щоб уникнути наклепів.
З цієї причини ми додали восьму статтю, щоб ніхто не подумав, що ми відділяємо лихих і лицемірів від зовнішньої спільноти Церкви або що ми заперечуємо дієвість Таїнств, коли вони надаються лицемірами чи нечестивими людьми. Тож тут немає потреби довгого захисту від цієї плітки. Восьма стаття нас виправдає достатньо. Ми припускаємо, що у цьому житті лицеміри та лихі люди змішуються із Церквою, і що вони є членами Церкви, відповідно до зовнішньої спільноти ознак Церкви, тобто Слова, сповідування і Таїнств, особливо якщо вони не є відлученими. Таїнства також не втрачають своєї дієвості через те, що вони відправлені лихими людьми; і ми навіть можемо бути правими, використовуючи Таїнства, відправлені нечестивими людьми.
Бо Павло також передбачає (2 Сол. 2:4), що антихрист засяде в храмі Божім, тобто що він правитиме і матиме служіння в Церкві.
Але Церква є не тільки спільнотою зовнішніх предметів і обрядів, якими є інші управління, але в основному є вона спільнотою віри та Святого Духа в серцях. [Християнська Церква складається не тільки зі спільноти зовнішніх ознак, але вона складається особливо з внутрішньої спільності вічних благословень у серці, як-от: Святого Духа, віри, страху перед Богом і любові до Бога]. Спільноти, яка все одно має зовнішні прикмети, щоб її можна було впізнати, а саме: чисту доктрину Євангелія і справляння Таїнства у відповідності з Євангелієм Христовим. [А саме там, де Боже Слово є чистим і Таїнства справляються у відповідності із ним, там, звичайно, є Церква, і там є християни]. І лише ця Церква називається тілом Христовим, яку обновлює Христос [Христос є Головою і], освячує її і править нею Своїм Духом, як про це свідчить Павло (Еф. 1:22 і далі), коли він каже: «І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все, за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє!»
Тому ті, у кому не діє Христос [через Свого Духа] не є членами Христовими. Це також противники визнають, а саме те, що нечестиві люди є мертвими членами Церкви. Тож нам дивно, чому вони вважають хибним наш опис [наш висновок про Церкву], який говорить про живих членів.
Ми також не сказали нічого нового. Павло саме таким чином визначав Церкву (Еф. 5:25 і далі), що вона повинна очиститися для того, щоби бути святою. І він додає зовнішні ознаки: Слово і Таїнства. Бо він каже таким чином: «Христос полюбив Церкву і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» У Сповіданні ми представляємо це речення, як воно є. Таким чином, Церква визначена в Символі віри, який навчає вірити, що є «свята Католицька Церква».
Нечестиві по правді не є святою Церквою. А те, що далі йде, а саме«спільнота святих», видається доданим для того, щоб пояснити, що позначає Церква, а саме громаду святих, які мають один з одним спільноту того самого Євангелія чи доктрини [які сповідують одне Євангеліє, мають те саме знання про Христа] і Того Самого Святого Духа, Який відновлює, освячує і править у їхніх серцях.
І цей Член Символу віри був представлений через необхідну причину. [Член Символу віри про Католицьку чи Вселенську Церкву, яка зібрана з кожного народу під сонцем, є дуже втішаючим і вкрай необхідним]. Ми бачимо величезну небезпеку, яка загрожує руйнуванням Церкви. У самій Церкві є незміренна кількість нечестивих, що її утискують. Отже, для того, щоб ми не впадали у відчай, але щоб ми могли знати, що Церква все одно залишиться [до кінця світу], як також і для того, щоб ми могли знати, що незалежно від того, якою би великою не була кількість нечестивих, Церква [яка є Христовою нареченою] все одно існує, і що Христос надає ті дари Церкві, які Він обіцяв: прощати гріхи, вислуховувати молитви, давати Святого Духа; цей Член Символу віри надає нам ці утіхи.
І він каже: Католицька Церква для того, щоб ми розуміли Церкву не як зовнішнє управління певних народів [що Церква наче будь-яке інше зовнішнє об'єднання, що прив'язане до тієї чи іншої землі, царства чи народу, як це скаже Папа Римський], а радше, як людей, що розпорошені по цілому світові [тут і там у світі, від сходу сонця до заходу його], які погоджуються щодо Євангелія і мають Того Самого Христа, Того Самого Святого Духа і ті само Таїнства, або мають людські традиції, які є такими самими або відрізняються.
А тлумачення Декретів¹ каже, що «Церква у її широкому смислі охоплює добрих і нечестивих»; і подібним чином: що нечестиві є в Церкві тільки номінально, але не фактично, але що добрі є в Церкві і номінально, і фактично. І про це є багато місць у отців. Бо Єроним каже: «Отже, грішник, який є заплямований будь-якою нечистістю, не може називатися членом Церкви Христової, як і не можна про нього говорити, як про підданого Христового».
Отже, хоча лицеміри та нечестивці є членами цієї правдивої Церкви, відповідно до зовнішніх обрядів, все-таки коли визначається Церква, то треба визначити те, що є живим тілом Христовим, і те, що є номінально і фактично Церквою [яка називається тілом Христовим і має спільноту не тільки у зовнішніх ознаках, але має дари в серці, а саме Святого Духа і віру].
І для цього тут є багато причин. Бо треба розуміти, що саме в принципі робить нас членами і живими членами Церкви. Якщо ми визначатимемо Церкву тільки як зовнішнє об'єднання добрих і нечестивих, то люди не зрозуміють, що Царство Христове є праведністю серця і даром Святого Духа [що Царство Христове є духовним, яким воно таки і є, що в ньому внутрішньо править Христос, зміцнює і втішає серця, і передає Святого Духа та різноманітні духовні дари], а думатимуть, що це тільки зовнішнє дотримання певних форм богослужіння і обрядів.
Подібним чином, у чому тоді полягала би відмінність між людьми Закону і Церквою, якби Церква була зовнішнім способом управління? Але Павло² відрізняє Церкву від людей Закону таким чином, що Церква є духовним народом, тобто що вона відрізнена від язичників не світськими обрядами [не лише способом управління і світськими справами], а що це правдивий народ Божий, відроджений Святим Духом. Посеред людей Закону, окремо від обітниці про Христа, плотське насіння [всі ті, що за природою були народжені євреями і Авраамове насіння] мало обітниці також про тілесні речі, про уряд тощо. І через ці причини навіть про нечестивих посеред них говорили як про людей Божих, тому що Бог відділив це плотське насіння від інших народів певними зовнішніми приписами та обітницями; і все-таки ці нечестиві не догоджали Богові.
Але Євангеліє [яке проповідується у Церкві] приносить не просто тінь вічного, але й саме вічне,³ Святого Духа і праведність, якою ми є праведними перед Богом. [Але кожен правдивий християнин є навіть тут, на землі, співучасником вічних благословень, навіть вічної втіхи, вічного життя і Святого Духа, та праведності, яка від Бога, допоки він повністю не буде спасенний у світі, що гряде].
Отже, тільки ті є такими, відповідно до Євангелія, хто одержує цю обітницю Духа. Окрім того, Церква є Царством Христовим, яке відрізняється від царства диявола. Проте є певним те, що нечестиві перебувають у владі диявола і є членами царства диявола, як навчає Павло в Ефесян 2:2, коли він каже, що диявол «працює тепер у неслухняних». І Христос каже до фарисеїв, які, звичайно, мали зовнішню спільноту з Церквою, тобто зі святими посеред людей Закону, бо вони тримали служіння, приносили жертви та навчали: «Ваш батько диявол» (Івана 8:44). Тож Церква, яка є по правді Царством Христовим, є в належному розумінні громадою святих. Бо нечестиві правляться дияволом і є його заручниками, вони не керуються Духом Христовим.
Але якою є потреба у словах щодо очевидної справи? Якщо Церква, яка по правді є Царством Христовим, відрізняється від царства диявола, то звідси обов'язково випливає, що нечестиві через те, що вони є у царстві диявола, не є Церквою, хоча в цьому житті через те, що Царство Христове не є об'явленим, вони перемішані з Церквою і мають у Церкві посади.
Так само не є нечестиві Царством Христовим через ту причину, що об'явлення ще не зроблене. Те, що Він оживлює Своїм Духом, є завжди Царством Христовим: чи то воно є об'явленим, чи прикрите хрестом. Так само, як Той, Хто є прославлений, є Тим Самим Христом, Який був раніше вдареним поразами.
І з цим чітко погоджуються притчі Христові, Який каже (Мт. 13:38): «Добре ж насіння це сини Царства, а кукільсини лукавого». «Поле, каже Він, це світ», а не Церква. Таким чином Іван говорить про цілий рід юдеїв і каже, що настане такий час, коли правдива Церква буде відділеною від тих людей. Отже, це місце свідчить більше проти противників, аніж на їхню користь, тому що воно показує, що правдивий і духовний народ буде відділений від плотських людей. Христос також говорить про зовнішній вигляд Церкви, коли Він каже (Мт. 13:47): «Подібне ще Царство Небесне до невода», і подібним чином: «до десяти дів», і Він навчає, що Церква покрита масою зла для того, щоб цей камінь спотикання не зміг образити побожних; так само і для того, щоб ми могли знати, що Слово і Таїнства є дієвими навіть тоді, коли відправляються нечестивими. А поки що Він навчає, що ці безбожні люди, хоча й мають спільноту у зовнішніх ознаках, все-таки не є правдивим Царством Христовим і членами Христовими, бо вони є членами царства диявола.
Як і не уявляємо ми також про якусь платонівську державу, як про це заявляють деякі нечестиві, але ми кажемо, що ця Церква існує, а саме, що правдиво віруючі та праведні люди розкидані по цілому світі. [Ми говоримо не про уявну Церкву, яку ніде не знайдеш, але ми говоримо і точно знаємо, що ця Церква, у якій живуть святі, є і перебуває правдиво на землі; а саме, що деякі з Божих дітей є тут і там в усьому світі, у різноманітних царствах, на островах, у землях і містах, від сходу сонця і до його заходу, які правдиво пізнали Христа і Його Євангеліє]. І ми додаємо ознаки: «чиста доктрина Євангелія [проповідницьке служіння чи Євангеліє] і Таїнства». І ця Церква є по правді стовпом правди (1 Тим. 3:15). Бо вона зберігає чисте Євангеліє, і як каже Павло (1 Кор. 3:11), «основу», тобто правдиве знання Христа та віру. Хоча посеред них [у тілі, яке будується на правдивій основі, тобто на Христі і вірі] є також багато слабких людей, які на основі будують стерниною, яка загине, тобто певні некорисні думки [деякі людські думки та точки зору], які все-таки через те, що вони не валять основи, прощаються і виправляються.
І твори святих отців свідчать, що часом навіть вони будували стерниною на основі, але що це не перевернуло їхньої віри. Проте більшість тих помилок, що їх захищають наші противники, віру перевертають; як їхній осуд статті про відпущення гріхів, у якому ми кажемо, що відпущення гріхів приймається вірою. Так само очевидною та згубною є помилка в тім, що противники навчають, що люди заслуговують відпущення гріхів любов'ю до Бога, перед благодаттю. Бо це також видаляє «основу», тобто Христа. Подібним чином, яка потреба має бути у вірі, якщо Таїнства виправдовують ex opere operato, без доброї схильності з боку того, хто ними користується?
Але як Церква має обітницю, що вона завжди матиме Святого Духа, вона також має погрози, що будуть нечестиві учителі та вовки. Але Церквою належним чином називається та, що має Святого Духа. Хоча вовки та нечестиві вчителі крутяться у Церкві, все-таки вони не є належним чином Царством Христовим. Так само, як і Ліра свідчить, коли каже: «Церква не складається з людей з огляду на владу, чи то церковну, чи світську, тому що багато князів і архієпископів та інші люди нижчих верств повідступалися від віри. Отже, Церква складається із тих людей, у яких є правдиве знання та сповідування віри і правди». Що іншого ми сказали у нашому Сповіданні від того, що тут каже Ліра?
Але, можливо, противники вимагають, щоб Церква була визначена як верховна зовнішня монархія цілого світу, у якій римський понтифік обов'язково має абсолютну владу (якої ніхто не має права ставити під сумнів чи осуджувати) для створення статей віри, скасовувати, відповідно до власного задоволення Писання [перекручувати та тлумачити його всупереч цілому Божественному законові, всупереч своїм власним декреталіям, всупереч усім імперським правам настільки часто, настільки багато і тоді, коли це йому заманеться; продавати індульгенції та дозволи за гроші], призначати обряди богослужінь та жертвоприношень, і подібно до цього створювати такі закони, яких він забажає, та звільняти від будь-яких законів, від яких йому заманеться: божественних, канонічних чи світських; і що від нього імператор і всі королі одержують, відповідно до заповіді Христової, владу та право тримати свої королівства. Бо як Отець все покорив під Нього, так і це право треба розуміти як таке, що передане Папі; отже, Папа мусить обов'язково бути паном цілого світу, усього приватного та публічного, і мусить мати абсолютну владу в справах тимчасових і духовних, і обидва мечідуховний і тимчасовий.
Окрім того, це визначення не Церкви Христової, а папського царства має за своїх авторів не тільки каноників, але й також Даниїла 11:36 і далі. [Даниїл, пророк, представляє антихриста таким чином].
Але якби ми так визначали Церкву, то певно, що в нас були би чесніші судді. Бо багато всього написано екстравагантно та нечестиво про владу Папи Римського, за що ніхто не був притягнутий до суду. Лише нас звинувачувано, тому що ми проголошуємо благочинність Христову, що вірою в Христа ми здобуваємо відпущення гріхів, а не [лицемірними і чисельними] обрядами богослужінь, вигаданих Папою.
І навіть більше, Христос, пророки і Апостоли визначають Церкву зовсім по-іншому від папського царства.
І ми так само не повинні переносити на пап те, що належить правдивій Церкві, а саме те, що вони є стовпами правди, що вони не помиляються. Бо скільки з них піклуються про Євангеліє чи вважають, що воно варте читання? Багато навіть відверто насміхаються над усіма релігіями або ж якщо якісь і схвалюють, то ті, що перебувають у гармонії із людським розумом, а решту вважають за байки і подібні трагедії поетів.
Ось чому ми тримаємося того, що, відповідно до Писання, властиво, названа Церква є громадою святих [тих, що тут і там по світі], які правдиво вірують у Євангеліє Христове і мають Святого Духа. І все-таки ми сповідуємо, що з ними у цьому житті змішалося багато лицемірів і нечестивих, які мають спільноту зовнішніх знаків, які є членами Церкви, відповідно до цих зовнішніх знаків, і відповідно несуть служіння у Церкві [проповідують, справляють Таїнства і носять титул і назву християн]. Так само і той факт, що Таїнства справляються негідними, не применшує їхню дієвість, тому що через покликання Церкви вони представляють особу Христа, а не представляють самих себе, як про це свідчить Христос (Луки 10:16): «Хто слухає вас Мене слухає» [Так навіть Юда був посланий проповідувати]. Коли вони пропонують Слово Боже, коли вони пропонують Таїнства, вони пропонують їх замість і на місці Христа. Слово Христове навчає про це для того, щоб ми не ображалися негідністю служителів.
Але щодо цієї справи, то про неї з достатньою чіткістю ми говорили у Сповіданні,⁴ що ми засуджуємо донатистів і вікліфітів, котрі думали, що люди грішили, коли отримували Таїнства від негідних у Церкві. Цього видається достатньо натепер для захисту того опису Церкви, який ми представили. Ми також не бачимо, яким чином, коли Церкву належним чином названо «тілом Христовим», можна її описати поіншому, аніж це зробили ми. Бо очевидним є те, що нечестиві належать до царства і тіла диявола, який змушує нечестивих діяти і тримає їх у своєму полоні. Це ясніше від ясного дня; однак якщо противники продовжуватимуть чинити відступництво, ми, поза сумнівом, дамо довшу відповідь.
Противники також засуджують частину сьомої статті, у якій ми сказали, що «для єдності Церкви достатньо погодитися щодо доктрини Євангелія та відправляння Таїнств; і не є необхідним, щоб традиції, обряди чи церемонії, що запроваджені людьми, повсюди одноманітно дотримувалися». Тут вони проводять відмінність між «вселенськими» та «особливими» обрядами і схвалюють нашу статтю, якщо її розуміти щодо особливих обрядів, вони не приймають її щодо вселенських обрядів.
Ми не достатньо розуміємо, що мають на увазі противники. Ми говоримо про правдиву, тобто духовну єдність [ми кажемо, що ті є єдиною гармонійною Церквою, хто вірує в одного Христа, хто має одне Євангеліє, одного Духа, одну віру, ті само Таїнства, і, отже, ми говоримо про духовну єдність], без якої віра в серці або праведність серця перед Богом не може існувати. Бо ми кажемо, що подібність людських обрядів (чи то вселенських, чи то особливих) не є необхідною, тому що праведність віри не є праведністю, яка прив'язана до певних традицій [зовнішніх церемоній людських приписів], як праведність Закону була прив'язаною до Мойсеєвих церемоній, тому що ця праведність серця є справою, яка оживлює серце. До цього оживлення людські традиції (чи то вони є вселенськими, чи особливими) нічого не додають, як і не є вони наслідком Святого Духа, такими, як є цнота, терплячість, страх Божий, любов до ближнього і діла любові.
Тож не через дріб'язкові причини ми представили цю статтю. Бо очевидним є те, що в Церкву вкралися чимало нерозумних точок зору про традиції. Дехто вважав, що людські традиції були необхідним служінням для того, щоб заслужити виправдання [що без таких людських приписів християнська віра і святість не приносять перед Богом жодної користі, і що ніхто не може бути християнином, якщо він не дотримується таких традицій, хоча й вони є нічим іншим, як зовнішнім правилом]. І потім вони обговорювали те, як сталося, що Богові поклонялися з такою різноманітністю, наче справді ці правила були діями поклоніння Богові, а не радше зовнішніми та політичними приписами, що не мають жодного відношення до праведності серця чи поклоніння Богові, які різняться, відповідно до обставин, з певних імовірних причин, інколи одним чином, а в інші часи іншим [як у світських урядах одна країна має звичаї, відмінні від іншої]. Подібним чином, деякі Церкви відлучили інших людей через такі традиції, як-от: дотримання Великодня, картини тощо.⁵ Відповідно, невігласи припускали, що віра чи праведність серця перед Богом не може існувати [і що ніхто не може бути християнином] без цих дотримань. Бо збереглося багато глупих творів сумістів⁶ та інших про цю справу.
Але так само, як неоднакова тривалість дня і ночі не завдають шкоди єдності Церкви, так само ми віруємо, що правдивій єдності Церкви не завдають шкоди неоднакові обряди, що запроваджені людьми. Хоча й угодно нам, щоб заради спокою [єдності і доброго порядку] вселенські обряди дотримувалися точно так само, як у церквах ми охоче дотримуємося порядку меси,⁷ Господнього Дня та інших більших свят. І з дуже великою вдячністю ми приймаємо зручні та давні приписи, особливо через те, що в них є дисципліна, яка корисна для освіти та навчання людей і тих, хто перебуває у невіданні.
Але нині ми не обговорюємо питання про те, чи корисно дотримуватися їх заради миру чи користі тіла. Тут піднято інше питання. Бо питання ставиться про те, чи дотримання людських традицій є актами поклоніння, необхідними для праведності перед Богом. Ось суть, яку треба обговорити в цій суперечці, а коли буде прийнято рішення, то потім можна судити, чи є для правдивої єдності Церкви необхідним, щоб людські традиції повсюди були подібними. Бо якщо людські традиції не є діями поклоніння, необхідними для праведності перед Богом, то звідси випливає, що навіть такі можуть бути праведними та синами Божими, у яких немає традицій, які повсюди є прийнятими. Так як стиль німецького одягу не є поклонінням Богові, що є необхідним для праведності перед Богом, то звідси випливає, що люди можуть бути праведними та синами Божими, і Церквою Христовою, навіть якщо вони й використовують вбрання, яке не є німецьким, але французьким.
Павло чітко навчає цьому Колосян (2:16, 17): «Тож, хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, бо це тінь майбутнього, а тіло Христове». Подібним чином (в. 20 і далі): «Отож, як ви вмерли з Христом для стихій світу, то чого ви, немов ті, хто в світі живе, пристаєте на постанови: не дотикайся, ані їж, ані рухай, бо то все знищиться, як уживати його, за приказами та наукою людською. Воно ж має вид мудрости в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла».
Бо значення таке: через те, що праведність серця є духовною справою, оживленням сердець, то очевидно, що людські традиції не оживлюють сердець і не є впливами Святого Духа, як-от: любов до свого ближнього, цнота тощоі не є вони інструментами, через які Бог приводить серця до віри, як це він робить через божественно дані Слово і Таїнства; але людські традиції є звичаями щодо справ, які жодним чином не стосуються серця, які гинуть по використанні, то ми не повинні вірити, що вони є необхідними для праведності перед Богом. Бо про це саме він каже в Рим. 14:17: «Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім».
Але немає потреби наводити багато свідчень через те, що вони є очевидними всюди у Писанні, а в нашому Сповіданні ми привели дуже багато з них разом у найостанніших статтях.⁸ А суть того, що треба вирішити у цій суперечці, має бути повтореною потому, а саме: чи людські традиції є діями поклоніння, необхідними для праведності перед Богом? Там ми обговоримо цю справу детальніше.
Противники кажуть, що вселенських обрядів треба дотримуватися, бо вони, певно, передані Апостолами. Які вони релігійні! Вони бажають, щоб збереглися обряди, виведені від Апостолів, та не бажають, щоб збереглася доктрина Апостолів.
Вони мусять судити про ці обряди так само, як і Апостоли самі судять у своїх писаннях. Бо Апостоли не хотіли, щоб ми вірили, що ми виправдані через такі обряди, що такі обряди є необхідними для праведності перед Богом. Апостоли не бажали нав'язувати такий тягар на сумління, вони не бажали поміщати праведність і гріх у дотримання днів, їжі і тому подібного.
Так, Павло називає такі точки зору доктринами дияволів (1 Тим. 4:1). Отже, волю та пораду Апостолів треба виводити із їхніх писань, недостатньо просто згадувати їхній приклад. Вони дотримувалися певних днів не тому, що це дотримування було необхідним для виправдання, але для того, щоб люди могли знати, в котрій порі їм збиратися. Вони дотримувалися також певних інших обрядів і порядку читань з Писання, коли лишень вони збиралися. Люди також зберегли зі звичаїв отців [зі своїх єврейських свят і церемоній], як це заведено, певні речі, які, дещо змінивши, Апостоли пристосували до історії Євангелія, як-от: Пасха, П'ятидесятниця щоби не лише навчанням, але й через ці приклади вони змогли би передати нащадкам пам'ять про найважливіші предмети.
Але якщо все це передавалося як необхідне для виправдання, тоді чому єпископи позмінювали багато чого в цих самих справах? Але якщо то були справи божественного права, то незаконно було змінювати їх людською владою.
Перед Нікейським Собором дехто дотримувався Великодня одного дня, а хтосьіншого. Жоден з цих недоліків ніяким чином не завдавав шкоди вірі. Потім був схвалений план, відповідно до якого наша Пасха [Великдень] не випадала на той самий час, що і юдейська. Але Апостоли заповіли Церквам дотримуватися Пасхи із братами, що навернулися з юдейства. Отже, після Нікейського Собору певні народи наполегливо дотримувалися звичаю дотримування юдейського часу. Але Апостоли цією постановою не бажали нав'язувати необхідність на церкви, як про це свідчать слова постанови. Бо вона пропонує, щоб ніхто не турбувався, навіть якщо і їхні брати у дотриманні Великодня не вираховуватимуть вірно часу. Збереглися слова постанови у Епіфанія: «Не обчисляйте, а святкуйте, коли лишень це роблять ваші браття з обрізання; святкуйте її водночас із ними, і навіть якщо вони помиляються, то хай це вас не непокоїть». Епіфаній пише, що це слова Апостолів, які представлені у постанові про Великдень, у якій уважний читач може побачити, що Апостоли бажали визволити людей від нерозумної точки зору про визначений час, коли вони забороняють їм непокоїтися, навіть якщо в час обчислення допущено помилку.
І навіть більше, дехто⁹ на Сході, що були названі за іменем автора догми аудіанами, заявляли, що через цю постанову Апостолів треба Пасху дотримуватися одночасно з юдеями. Епіфаній, спростовуючи їх, хвалить постанову і каже, що в ній немає нічого такого, що відхиляється від віри чи правила Церкви, і звинувачує аудіан, тому що вони не розуміють правильно вислову, і витлумачує його таким чином, яким витлумачуємо і ми, що Апостоли не вважали, що він стосується часу, коли саме треба дотримуватися Пасхи, але через те, що головні брати, які навернулися, були з юдеїв, дотримувалися свого звичаю, і заради гармонії бажав, щоб решта повторювали їхній приклад.
І Апостоли мудро застерігали читача ані відсувати свободи Євангелія, ані нав'язувати необхідність на сумління, тому що вони додають, що не треба турбуватися, навіть якщо в обчисленнях може бути допущена помилка.
Багато чого у цій справі можна вивести з історій, у яких виявляється, що брак одноманітності у людських дотриманнях не завдає шкоди єдності віри [нікого не відділяє від Вселенської Християнської Церкви]. Хоча яка потреба усе це обговорювати? Противники взагалі не розуміють того, чим є праведність віри, чим є Царство Христове, коли вони вважають, що потрібна одноманітність дотримання у їжі, днях, одягові і тому подібному, до чого немає заповіді Божої.
Але подивіться на релігійних мужів, наших противників. Задля єдності Церкви вони вимагають одноманітності людських дотримань, хоча й самі позмінювали приписи Христові у використанні Вечері, що, звичайно, було вселенським приписом до цього. Але якщо вселенські приписи є такими необхідними, тоді чому вони самі змінюють постанову Христової Вечері, яка не є людською, а Божою? Та про всю цю суперечку ми поговоримо іншого разу і нижче.

¹ Декрети Гратіана, частина II, Cons. 33, ques. 3, dist. 1, c. 70.
² Рим. 2:28 і далі; Гал. 6:15.
³ Кол. 2:17; Євр. 8:5.
⁴ АВ viii:3.
⁵ Відповідно до Євсевія (Церковна історія, в. 23-25): «Віктор, Єпископ римський (прибл. 196 р. по Р. Х.), відлучив Церкви Малої Азії через відмінності у святкуванні Великодня. У восьмому і дев'ятому століттях були проголошені анафеми у грецьких, римських і франкських церквах про образи».
⁶ Ті, що писали підсумки або канонічних законів, або етики, особливо схоласти тринадцятого століття.
⁷ Порядок читань з Біблії у месі, АВ, xxvi. 40.
⁸ АВ, xxvi. 22-29; xxviii. 44-48.
⁹ Нім. пропускає параграфи 43 і 44.