Апологія Ауґсбурзького віросповідання

Розділ ІІ

Стаття IV. Про виправдання

[A. Про походження незгоди і помилок противників]

Все Писанння треба розділяти на ці дві теми: Закон і обітниці. Бо в деяких місцях воно дає Закон, а в іншихобітницю про Христа, а саме: або коли воно обіцяє, що Христос прийде, і пропонує заради Нього відпущення гріхів, виправдання і життя вічне, або коли в Євангелії Сам Христос через те, що Він з'явився, обіцяє відпущення гріхів, виправдання і життя вічне.
Навіть більше того, в цій дискусії під Законом ми маємо на увазі Десять Заповідей, де тільки вони не з'являються в Писаннях. Наразі ми нічого не кажемо про церемонії та про судові закони Мойсея.
З цих двох частин противники вибирають Закон, тому що до певної міри людський розум усвідомлює Закон (бо він має те саме судження, що божественним чином записане в розумі); і Законом вони шукають відпущення гріхів і виправдання.
Проте Декалог вимагає не тільки зовнішніх світських діл, які певним чином розум може виробити, але й він також вимагає інших речей, які стоять понад розумом, а саме: правдиво боятися Бога, правдиво любити Бога, правдиво закликати до Бога, бути правдиво переконаним у тому, що Бог почує, і очікувати помочі від Бога у смерті та в усіх бідах, і, накінець, він вимагає послуху Богові у смерті та в усіх бідах так, щоб ми не втікали від них або не відмовлялися від них, коли Бог покладає їх на нас. 9
Тут схоластики, пішовши за філософами, навчають тільки праведності розуму, тобто світських діл, і вигадують, окрім того, що без Святого Духа розум може любити Бога понад усе. Бо до тих пір, доки людський розум не є збентежений і не відчуває гніву чи суду Божого, він може уявити собі, що бажає любити Бога, що бажає бути добрим заради Бога. Таким чином, вони навчають, що люди заслуговують відпущення гріхів, чинячи відповідно до того, що є в них самих, тобто якщо розум є засмучений гріхом, викликає дію любові до Бога чи заради Бога, він є діяльним в тому, що є добрим.
І через те, що ця думка природно лестить людям, вона принесла в Церкву і намножила в ній багато служінь, чернецьких обітниць, зловживань месою; і з такої точки зору інші люди час від часу вигадували інші дії поклоніння та винаходи.
І для того, щоб можна було підживлювати та збільшувати впевненість у таких ділах, вони стверджують, що Бог обов'язково дає благодать тому, хто це чинить, не з примусу, але із незмінності [не через те, що Він змушений, а через те, що такий є порядок, який Бог ані не переступить, ані не змінить].
У цій точці зору є багато великих та руйнівних помилок, які важко перерахувати. Хай уважний читач подумає лишень про це: якщо це християнська праведність, тоді яка є різниця між філософією та доктриною Христа? Якщо ми заслуговуємо відпущення гріхів цими, нами вчиненими, діями, тоді яка користь із Христа? Якщо ми можемо бути виправданими розумом та ділами розуму, то яка тоді є потреба у Христі чи відродженні?
І з цих точок зору вже до такого дійшло, що багато хто насміхається з нас, бо ми навчаємо про те, що треба шукати іншої праведності, не філософської.
Ми чули, що дехто у своїх проповідях, відкинувши Євангеліє, пояснює етику Аристотеля. [Я сам чув великого проповідника, який не згадав Христа і Євангелія, а проповідував етику Аристотеля]. Такі люди не помилялися, якщо правильним є те, що захищають противники [якщо доктрина противників правильна, тоді «Етика» є цінною книгою проповідей і гарною, новою біблією]. Бо Аристотель писав так вчено про світське життя, що нічого кращого про це і не потрібно шукати.
Ми бачимо книги, у яких певні вислови Христа порівнюються із висловами Сократа, Ксенона та інших так, наче Христос прийшов, щоб видати певні закони, якими ми могли би заслужити відпущення гріхів, нібито ми не отримали цього задарма, через Його заслуги.
Отже, якщо ми тут отримуємо доктрину противників, що ділами розуму ми отримуємо відпущення гріхів і виправдання, тоді немає різниці між філософською, чи, звичайно ж, фарисейською праведністю, та Христовою.
Хоча і противники для того, щоб повністю не відкинути Христа, вимагають знання історії про Христа і приписують Йому те, що Він заслужив для нас певну схильність або ж, як вони кажуть, prima gratia, «першу благодать», яку вони розуміють, як схильність з більшою готовністю любити Бога; все-таки те, що вони приписують цій схильності, мало важить, бо вони уявляють, що дії волі є такі ж само і до, і після цієї схильності. Вони уявляють, що воля може любити Бога; проте ця схильність стимулює її робити це ж саме бадьоріше. Вони пропонують перше заслужити цю схильність попередніми заслугами, потім вони пропонують нам заслужити ділами Закону збільшення цієї схильності та життя вічне.
Таким чином, вони ховають Христа, щоб люди не могли використати Його, як Посередника, і вірити, що заради Нього вони задарма отримують відпущення гріхів і примирення, але щоб могли уявляти, що своїм особистим виконанням Закону вони заслуговують відпущення гріхів, що їх вважатимуть праведними перед Богом; хоча Закон ніколи не сповнити, бо розум не чинить нічого, окрім певних світських діл, і водночас він ані [в серці] не боїться Бога, ані правдиво вірить, що Бог про це дбає. І хоча вони говорять про цю схильність, все-таки без праведності віри ані любов Божа не може існувати в людині, ані любов Божу неможливо зрозуміти.
Їхнє вигадування відмінності між meritum congrui і meritum condigni [належна та правдива повна заслуга] є тільки майстерною витівкою, щоб не виглядати відкритими пелагіанами. Бо якщо Бог обов'язково дає благодать за meritum congrui [належною заслугою], тоді вона вже не є більше meritum congrui але meritum condigni [правдивий обов'язок і повна заслуга]. Але не знають вони, що говорять. Після того як [є] cхильність любові, вони уявляють, що людина може здобути заслугу de condigno. І все-таки вони пропонують сумніватися у тому, чи схильність є [присутньою в людини]. Тож звідки їм відомо, яку вони отримують заслугу de congruo, чи de condigno?
Але вся ця справа була вигадана бездушними людьми, які не знали про те, як відбувається відпущення гріхів і як в судженні Бога і жахах сумління від нас відбирається віра в діла. Безпечні лицеміри завжди вважають, що вони отримують заслугу de condigno, чи то є присутньою схильність, чи ні, бо люди природно вірять у свою особисту праведність, але нажахані сумління коливаються і сумніваються, і потім прагнуть та накопичують інші діла для того, щоб знайти спокій. Такі сумління ніколи не думають, що вони здобувають заслугу de condigno, і доводяться до відчаю, аж поки не почують на додаток до доктрини Закону Євангеліє про даремне ¹ відпущення гріхів і праведність віри. [Так розповідають деякі історії, що коли Босоногі ченці даремно хвалили свій чин і добрі діла деяким добрим сумлінням в годину смерті, в кінці їм треба було змовкнути про свій чин і св. Франциска та промовити: «Дорогий чоловіче, Христос помер за тебе». Лише це, оживлене та відновлене в пам'яті в лиху годину, давало мир і втіху].
Таким чином, противники навчають нічому іншому, як праведності розуму або ж, звичайно, Закону, на який вони дивляться так само, як юдеї дивилися на обличчя Мойсея під покривалом;² і в безпечних лицемірів, які думають, що можуть сповнити Закон, вони викликають зарозумілість та порожню впевненість у діла та зневагу благодаті Христової. І, навпаки, вони доводять соромливі сумління, які, борючись із сумнівами, ніколи не можуть довідатися із досвіду того, чим є віра і наскільки вона є дієвою, до відчаю; таким чином, накінець, вони цілковито впадають у відчай.
Більше того, ми думаємо про праведність розуму таким чином, що Бог вимагає її, і що через Божу заповідь шановні діла, які наказує Декалог, мусять обов'язково виконуватися, відповідно до місця в Гал. 3:24: «Закон виховником був», як і в 1 Тим. 1:9: «Закон для безбожних». Тому що Бог бажає, щоб ті, хто є тілесними [відкритими грішниками], стримувалися світською дисципліною, і для того, щоб це робити, Він дав закони, доктрину Писання, суддів, покарання.
І цю праведність розум може до певної міри чинити власною силою, хоча він часто долається природньою слабкістю та дияволом, який змушує його чинити відкритий злочин.
І навіть більше того, хоча ми охоче приписуємо цій праведності розуму похвалу, яку вона заслуговує (бо ця зіпсована природа не має більшого добра [у цьому житті та в світській природі нема нічого ліпшого від красномовства та чесноти], і Аристотель правильно каже: «Ані вечірня, ані ранкова зоря не є прекраснішими від праведності», і Бог також вшановує її тілесними винагородами), все-таки її не треба хвалити аж до такої міри, щоб відводити від Христа.
Бо хибним є те, що ми здобуваємо відпущення гріхів своїми ділами.
Хибним є також те, що люди вважаються праведними перед Богом через праведність розуму [діл і зовнішньої побожності].
Хибним є також те, що розум своєю власною силою може любити Бога понад усе на світі і виконувати Божий Закон, а саме: правдиво боятися Бога, правдиво бути впевненим, що Бог чує молитву, бажати слухатися Бога в смерті та інших промислах Божих, не пожадати того, що належить іншим і т. д.; хоча розум може чинити світські діла.
Хибним і зневажливим до Христа є також те, що люди, які без благодаті виконують заповіді Божі, не грішать.
Ми маємо свідчення про цю свою віру не тільки із Писання, але й також від отців. Бо, на противагу пелагіанам, Августин досить широко полемізує, що благодать не дається через наші особисті заслуги. І в De Natura et Gratia він каже: «Якщо природної здібності через свобідну волю достатньо і для навчання, щоб пізнати, як треба жити, і для того, щоб жити праведно, тоді Христос помер даремно, тоді образа хреста є недійсною.
Чому ж я тут також не можу вигукнути? Та я вигукну і з християнським сумом вилаю їх: «Ви, що Законом виправдовуєтесь, полишились без Христа, відпали від благодаті!» (Гал. 5:4, пор. 2:21). Вони-бо, не розуміючи праведності Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій. Бо кінець ЗаконуХристос на праведність кожному, хто вірує» (Рим. 10:3, 4).
А Івана 8:36: «Коли Син, отже, зробить вас вільними, то, справді, ви будете вільні». Отже, розумом ми не можемо звільнитися від гріха та заслужити прощення гріхів. І в Івана 3:5 написано: «Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже». Але якщо треба знову народитися від Святого Духа, тоді праведність розуму не виправдовує нас перед Богом і не виконує Закон. Рим. 3:23:
«Всі згрішили, і позбавлені Божої слави», тобто позбавлені мудрості і праведності Божої, які визнають і славлять Бога. Подібно і в Рим. 8:7, 8: «Думка-бо тілесна — ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові».
Ці свідчення є такими явними, що, коли використати слова Августина, які він ужив у цьому випадку, вони не потребують проникливого розуміння, лише уважного слухача. Якщо тілесний розум є ворожнечею проти Бога, тоді тіло, звичайно, не любить Бога; якщо він не може підпорядковуватися Законові Божому, то він не може любити Бога. Якщо тілесний розум є ворожнечею проти Бога, то тіло грішить навіть тоді, коли ми чинимо зовнішні світські діла. Якщо він не може підпорядковуватися Законові Божому, то він, звичайно, грішить навіть тоді, коли, відповідно до людського розуміння, має вчинки, які є відмінними та гідними похвали.
Противники зважають тільки на приписи Другої Скрижалі, що вміщують світську праведність, яку сприймає розум. Цим задоволені, вони вважають, що можуть виконати Закон Божий. Водночас вони не бачать Першої Скрижалі, яка наказує, що ми повинні любити Бога, щоб ми були правдиво впевненими, що Бог гнівається на гріх, щоб ми правдиво боялися Бога, щоб ми були правдиво впевненими, що Бог чує наші молитви. Але людське серце без Святого Духа або в безпечності зневажає Божий суд, або в покаранні втікає від нього і ненавидить Бога, коли Він судить.
Отже, він не виявляє послуху Першій Скрижалі. Отже, через те, що зневага до Бога і сумнів у Слові Божому та в його погрозах і обітницях властиві людській природі, люди правдиво грішать, навіть коли без Святого Духа вони чинять чеснотливі діла, бо роблять вони їх зі злим серцем, відповідно до Рим. 14:23: «Що не від віри, те гріх».³ Бо такі особи здійснюють свої діла зі зневагою до Бога так само, як Епікур не вірить, що Бог піклується про нього, або що Бог на нього зважає чи чує його. Ця зневага псує діла, що виглядають чеснотними, тому що Бог судить серце.
Накінець, глупотою було з боку противників писати, що люди, які перебувають під вічним гнівом, заслуговують відпущення гріхів виявленим учинком любові через те, що неможливо любити Бога, поки перше не досягнеться вірою відпущення гріхів. Бо серце, правдиво відчуваючи, що Бог гнівається, не може любити Бога, аж допоки Він не виявить себе примиреним. Поки Він нас лякає і поки видається, що Він нас кидає до вічної смерті, людська природа неспроможна піднімати себе до того, щоб любити розгніваного Бога, Бога, Який судить і карає [бідна, слабка природа мусить впадати у відчай і втрачати всяку мужність, і мусить тремтіти перед таким величним гнівом, який так жахливо лякає і карає, і не може вона відчувати навіть іскорки любові, аж поки Сам Бог її не утішить].
Для байдужих легко вигадувати такі мрії про любов, як ту, що смертельно винні у гріхові можуть любити Бога понад усе через те, що вони не відчувають гніву чи суду Божого. Проте в муках сумління і в конфліктах [із сатаною] сумління відчуває марноту цих філософських спекуляцій.
Павло каже (Рим. 4:15): «Закон чинить гнів». Він не каже, що Законом люди заслуговують відпущення гріхів. Бо Закон завжди звинувачує і лякає сумління. Отже, він не виправдовує; через те, що сумління налякане Законом, воно втікає від суду Божого. Отже, ті помиляються, які вірять, що Законом, своїми власними ділами вони заслуговують відпущення гріхів.
Для нас достатньо сказати це про праведність розуму чи Закону, чому навчають противники. Бо незабаром, коли ми проголосимо нашу віру про праведність віри, тоді сам предмет змусить нас наводити більше свідчень, котрі також служитимуть для відкидання помилок противників, які ми розглядали до цього часу.
Через те, що своїми силами люди не можуть виконати Закону Божого, і всі перебувають під гріхом та під вічним гнівом і смертю, ми не можемо бути звільненими Законом від гріха, як і [ним] бути виправданими, але обітниця відпущення гріхів і виправдання дається нам заради Христа, Який був виданий за нас для того, щоб Він зміг здійснити заплату за гріхи світу, і Він призначений Посередником та Спасителем.
І ця обітниця не за умови наших заслуг, а вільно пропонує відпущення гріхів і виправдання, як каже Павло (Рим. 11:6): «А коли з учинків, то це більше не благодать». І в іншому місці (Рим. 3:21): «Без Закону правда Божа з'явилась», тобто відпущення гріхів пропонується задарма.
Не залежить примирення від наших заслуг. Бо якби відпущення гріхів залежало від наших заслуг, а примирення було б із Закону, то воно було б даремним. Бо оскільки ми не виконуємо Закону, то також випливає, що обітниця примирення ніколи нам би не належала. Таким чином, Павло резонує (Рим. 4:14): «Бо коли спадкоємці ті, хто з Закону, то спорожніла віра й знівечилась обітниця». Бо якщо обітниця вимагає наших заслуг і Закону, то, отже, випливає, що ми ніколи не виконали би Закону, а отже, обітниця була б даремною.
Але через те, що виправдання відбувається через безкоштовну обітницю, то випливає, що ми не можемо виправдати себе. Інакше, для чого тоді треба було обіцяти? Бо через те, що обітницю не можна сприйняти по-іншому, окрім як через віру, Євангеліє, яке, по суті, є обітницею відпущення гріхів і виправдання заради Христа, проголошує праведність віри в Христа, чому Закон не навчає. Так само ця праведність не є від Закону.
Бо Закон вимагає від нас наших діл і нашої досконалості. Але Євангеліє задарма пропонує заради Христа нам, що були здолані гріхом і смертю, примирення, яке отримується не ділами, а лише вірою. Ця віра приносить до Бога не впевненість у своїх особистих заслугах, а тільки впевненість у обітницю чи в милосердя, обіцяне в Христі.
Ця особлива віра, отже, якою людина вірить, що заради Христа її гріхи їй відпущено, і що заради Христа Бог примирений і прихильний, отримує відпущення гріхів і виправдовує нас. І через те, що в покаянні, тобто в муках, вона втішає і підбадьорює серця, вона відновлює нас і приносить Святого Духа, щоб потім ми могли виконувати Божий Закон, а саме: любити Бога, правдиво боятися Бога, правдиво бути впевненими, що Бог чує молитви, і слухатися Бога в усіх нещастях; вона вмертвлює хтивість і т. д.
Таким чином, через те, що віра, яка задарма отримує відпущення гріхів, представляє проти Божого гніву Христа як Посередника і Спасителя, вона не представляє наших заслуг чи нашої любові. Ця віра є правдивим знанням Христа і приносить собою Христові користі, відновлює серця і передує виконанню Закону.
І цієї віри, навіть сліду від неї, немає в доктрині наших противників. Отже, ми виявляємо хибу в противників однаково через те, що вони навчають тільки праведності Закону, і через те, що вони не навчають праведності Євангелія, яке проголошує праведність віри у Христа.

¹ В даному значенні у Апології про відпущення гріхів «безкоштовне, безоплатне». Прим. перекладача.
² 2 Кор. 3:13.
³ Пор. Апол. XV. (viii.17).