Формула Злагоди

ЧАСТИНА 2
ПОВНЕ, ПРОСТЕ І ЧІТКЕ ПОВТОРЕННЯ І ПРОГОЛОШЕННЯ певних статей Ауґсбурзького віросповідання, про які упродовж деякого часу була суперечка посеред деяких богословів, що під ним підписалися, які тут зазначено і викладено відповідно до аналогії Божого Слова і підсумкового змісту нашої християнської доктрини.
РОЗДІЛ І
Про прабатьківський гріх

Перше, серед деяких богословів Ауґсбурзького віросповідання сталася суперечка про прабатьківський гріх щодо того, чим він властиво є. Бо одна сторона² доводила, що через те, що від часу гріхопадіння Адама, людська природа та сутність є цілковито тепер зіпсутими, то зараз, від часу гріхопадіння, природа, сутність і єство зіпсованої людини або по правді головна, найвища частина її буття, а саме розумна душа у її найвищому стані і головних силах, є самим прабатьківським гріхом. Це називалося «природним» або «особистим гріхом» з тієї причини, що це не є думка, слово чи діло, але сама природа, з якої, наче з коріння, виходять усі інші гріхи, і через це тепер, від часу гріхопадіння, через те, що природа є зіпсованою через гріх, немає жодної відмінності між природою і сутністю людини та прабатьківським гріхом.
Але інша сторона навчала на противагу цьому, що прабатьківський гріх не є, властиво, природою, сутністю і єством людини, тобто людськими тілом і душею, які навіть тепер, від часу гріхопадіння, є і залишаються творіннями і ділами Божими в нас, але є чимось у природі, тілі і душі людини і в усіх її силах, а саме: жахливе, глибоке, невимовне спотворення їх, таке спотворення, що людина позбавлена праведності, у якій вона була первісно створеною, і в духовних речах вона є мертвою для добра і перекрученою для всякого зла; і що через це спотворення і вроджений гріх, який є присутнім у природі, із серця виходять усі дійсні гріхи; і що, таким чином, треба дотримуватися відмінності між природою і сутністю зіпсованої людини або її тіла та душі, які, як творіння Божі, належать нам навіть від часу гріхопадіння, з одного боку, і прабатьківським гріхом, який є ділом диявола, яким уся природа стала зіпсованою, з іншого боку.
Тепер ця суперечка про прабатьківський гріх не є якоюсь непотрібною сваркою, але якщо цю доктрину вірно представляти з Божого Слова та відповідно до нього, і відділяти від усіх пелагіанських та маніхеянських помилок, тоді (як каже Апологія) вигоди Господа Христа і Його дорогоцінна заслуга, і також благодатна дія Святого Духа, будуть краще пізнаними та звеличеними; більше того, Бог буде належно шануватися, якщо Його діло та творіння у людях буде правильно відрізнятися від діла диявола, яким спотворено природу.
Тож для того, щоб пояснити цю суперечку у християнський спосіб і відповідно до Божого Слова, і зберегти вірну, чисту доктрину про прабатьківський гріх, ми зберемо із вищезгаданих писань тезу та антитезу, тобто вірну доктрину та її протилежність у короткі параграфи:
1. І перше, це правда, що християни повинні не лише вважати та розглядати як гріхи дійсні переступи Божих заповідей; але також, що жахлива, страхітлива спадкова хвороба, якою є спотворена ціла природа, повинна над усе вважатися та визнаватися за гріх, і навіть за головний гріх, який є корінням і джерелом усіх дійсних гріхів.
Це називається Лютером «природним» або «особистим гріхом» для того, щоб показати, що хоча навіть людина не думала би, не говорила і не робила би нічого поганого (що від часу гріхопадіння наших праотців є неможливим у цьому житті), все-таки, що її природа і особа є гріховними, тобто прабатьківським гріхом, наче духовною проказою, вона повністю і цілковито є враженою і зіпсованою перед Богом; і через цю зіпсованість, і через гріхопадіння першого чоловіка, природа або особа є звинуваченими або осудженими Божим Законом, так, що ми за природою є дітьми гніву, смерті та прокляття, хіба що вона є визволеною звідти заслугою Христовою.
2. По-друге, також чітким і правдивим є те, як навчає дев'ятнадцята стаття Ауґсбурзького віросповідання, що Бог не є творцем, автором або причиною гріха, але через підбурювання диявола, через одну людину, гріх (який є ділом диявола) увійшов у світ (Рим. 5:12; 1 Ів. 3:7). І навіть нині, у цій зіпсованості [у цій зіпсованості природи] Бог не творить і не чинить гріха у нас, але з природою, яку Бог нині все ще творить і чинить у людях, прабатьківський гріх шириться від гріховного насіння, через плотське зачаття та народження від батька та матері.
3. По-третє. Що це за [і яке велике] спадкове зло, не знає і не розуміє жодний розум, але, як кажуть Шмалькальдські статті, про нього треба знати та вірити з об'явлення, що вміщене в Писанні. І в Апології це коротко викладено у таких параграфах:
1. Що це спадкове зло є виною [через яку він виник] того, що через непослух Адама та Єви ми перебуваємо в немилості Божій, і того, що ми за природою є дітьми гніву, як це показує Апостол (Рим. 5:12 і далі; Еф. 2:3).
2. По-друге. Те, що є повний брак або нестача співствореної первісної праведності Раю, або ж образу Божого, відповідно до якого була людина створеною первісно у правді, святості і праведності; і, подібним чином неспроможність і нездатність до всіх речей Божих, або ж, як це викладають латинські слова: Descriptio peccati originalis detrahit naturae non renovatae, et dona, et vim, seu facultatem et actus inchoandi et efficiendi spiritualia. Тобто: Опис прабатьківського гріха відбирає у невідновленої природи дари, силу і всю діяльність для почину і для здійснення будь-чого у духовних справах.
3. Що прабатьківський гріх (у людській природі) є не лише такою повною відсутністю усього доброго в духовних, божественних справах, але що він водночас також замість утраченого образу Божого в людині є глибокою, нечестивою, жахливою, бездонною, неосяжною і невимовною зіпсованістю цілої природи і всіх її сил, особливо найвищих, головних сил душі в розумінні, серці та волі; так що тепер, від часу гріхопадіння, людина в спадок одержує вроджену нечестиву схильність, внутрішню нечистість серця, нечестиві пожадання і пристрасті.
Що ми всі, за природою, від Адама успадкували таке серце, почуття і думки, що, відповідно до їхніх найвищих сил і світла розуму, вони є природно схиленими та розташованими просто всупереч до Бога і Його головних заповідей, і навіть вони ворожі до Бога, особливо до того, що стосується духовних і божественних справ. Бо в інших відношеннях щодо природних, зовнішніх справ, які підпорядковуються розумові, людина все ще має до певної міри розуміння, силу та спроможність, хоча й дуже ослаблену, і вся вона все-таки була так вражена та забруднена прабатьківським гріхом, що перед Богом з неї немає жодної користі.
4. Покарання прабатьківського гріха, яке Бог наклав на дітей Адамових і на прабатьківський гріх, є смерть, вічне прокляття, а також інші тілесні і духовні, тимчасові та вічні нещастя, і тиранія та панування диявола, так що людська природа є підпорядкованою царству диявола, і здалася владі диявола, і утримується полоненою під його впливом, а він же вражає [зачаровує] і зводить чимало великих, учених мужів у світі жахливими помилками, єресями та іншою сліпотою або ж веде людей до усяких злочинів.
5. По-п'яте. Це спадкове зло є таким великим і жахливим, що воно може бути покритим і прощеним перед Богом тільки заради Христа, і в охрищених і віруючих. Людська природа, таким чином зіпсута і спотворена, також мусить бути зціленою лише відродженням і відновленням Святого Духа, які, все-таки, в цьому житті тільки починаються, але згодом повністю завершаться у житті прийдешньому.
Ці точки зору, що наведені тут лише підсумковим чином, викладені повніше у вищезгаданих писаннях спільного віросповідання нашої християнської доктрини.
Але ця доктрина мусить тепер зберігатися та захищатися, щоб вона не схилялася на сторону ані пелагіан, ані маніхеян. Тому противні доктрини про цю статтю, які засуджуються та відкидаються у наших церквах, також повинні тут коротко згадатися.
1. І перше, всупереч до старих і нових пелагіан, такі фальшиві точки зору та догми засуджуються, а саме: що прабатьківський гріх є лише reatus або провина, через те, що було вчиненим кимось іншим, без жодного псування нашої природи.
2. Також, що грішні, лихі пожадання не є гріхами, а лише станом або співствореними та суттєвими властивостями природи.
3. Або, що наче вищезгадана вада і зло не є перед Богом належно і правдиво гріхом, через який людина без Христа [хіба що вона буде прищепленою у Христа і визволеною через Нього] мусить бути дитям гніву та прокляття, і також мусить бути під владою сатани і в його царстві.
4. Наступні помилки пелагіан та їм подібних також засуджуються і відкидаються, а саме: що природа, навіть після гріхопадіння, є неспотвореною, і, особливо щодо речей духовних, вона є цілковито доброю і чистою та in naturalibis, тобто у своїх природних силах є досконалою.
5. Або ж, що прабатьківський гріх є тільки зовнішньою, незначною пролитою краплинкою або плямою, яка забруднила природу людини або ж corruptio tantum accidentium aut qualitatum, тобто спотворенням лише деяких випадкових речей, разом із якими та під якими природа все-таки володіє та зберігає свою цілісність та силу навіть у духовних речах.
6. Або ж, що прабатьківський гріх є не позбавленням або браком, а лише зовнішньою перепоною щодо цих духовних добрих сил, так наче коли магніт намащено часниковим соком, яким його природна сила не видаляється, а їй лише чиниться перепона; або ж, що ця краплина може бути легко змитою, як пляма з обличчя, або пігмент зі стіни.
7. Подібним чином, докорено та відкинено тих, що навчають, що природа по правді була дуже ослабленою і спотвореною через гріхопадіння, але що все одно вона не втратила цілковито все добро щодо божественних духовних речей, і те, що співається у наших церквах: «Через Адамове падіння попсувалось все, природа і сутність людська», не є правдивим, але з природного народження у нас ще є дещо добре (мале, невеличке і хай навіть ні з чим незрівнянне), а саме: спроможність, вміння, схильність або здібність у речах духовних, щоб розпочинати над чимось працювати або співпрацювати.
Бо про зовнішні, тимчасові, світські речі та справи, які підпорядковуються розумові, буде пояснення в наступній статті.
Ці та інші доктрини подібного виду, противні правді, осуджуються і відкидаються з тієї причини, що Боже Слово навчає, що зіпсована природа сама по собі не має сили ні для чого доброго у духовних, божественних речах, навіть для найменшого, як-от: для добрих думок; і не тільки це, але що сама по собі вона не може робити нічого доброго в очах Божих, окрім як грішити. Буття 6:5; 8:21.
Тому [проте] цю доктрину треба також, з іншого боку, оберігати від маніхеянських помилок. Відповідно, такі помилкові доктрини та їм подібні відкинуто, а саме: що тепер після гріхопадіння, людська природа є на початку створеною чистою і доброю, і що потому прабатьківський гріх із зовні є у природу влитим і підмішаним сатаною (як щось сутнісне), як отрута підмішана у вино [що на початку людська природа була створена Богом чистою і доброю, але що тепер, від часу гріхопадіння, прабатьківський гріх тощо].
Бо, хоча в Адамові та Єві природа була первісно створеною чистою, доброю і святою, все-таки гріх не увійшов у їхню природу через падіння так, як про це фанатично навчали маніхеяни, що начебто сатана щось створив або учинив суттєво зле та змішав його з їхньою природою. Проте від того часу, через спокусу сатани, через падіння, відповідно до Божого суду та вироку, коли людина, як покарання, втратила свою сотворену первісну праведність, людська природа, як було вище сказано, є розбещеною і спотвореною цією втратою або нестачею, нуждою або шкодою, яка була спричинена сатаною; так що нині природа всіх людей, які природним чином зачаті та народжені, передається спадково з тією само нуждою та спотворенням.
Бо від часу гріхопадіння людська природа не є спочатку створеною чистою і доброю, а лише потім псується прабатьківським гріхом, але, з першої миті нашого зачаття, насіння, з якого формується людина, є грішним та зіпсованим. Таким чином, також прабатьківський гріх не є чимось, що існує саме по собі або поза природою зіпсованої людини, як також він не є своєрідною сутністю, тілом або душею зіпсованої людини або самою людиною.
Тому прабатьківський гріх і природа людини, спотворена ним, не можуть і не повинні так відрізнятися, наче природа перед Богом є чистою, доброю, святою, а лише прабатьківський гріх, який в ній перебуває, є лихим.
Також, як пише Августин про маніхеян, так наче не сама зіпсована людина грішить внаслідок вродженого прабатьківського гріха, але грішить щось інше та чужинницьке в людині, і тому Бог Законом звинувачує і засуджує не природу, зіпсовану гріхом, а лише прабатьківський гріх у ній. Бо, як є в тезі вище зазначено, тобто у поясненні чистої доктрини про прабатьківський гріх, ціла природа людини, яка народжується природним способом від батька і матері, є цілковито і до найповнішої міри зіпсованою і розбещеною прабатьківським гріхом у тілі та душі, у всіх її силах, що стосуються доброти, правди, святості та праведності, сотвореною з нею у Раю. Non tamen in aliam substantiam genere aut specie diversam, priori abolita, transmutata est, тобто, що, тим не менше, природа не є цілковито викоріненою або зміненою на іншу сутність [іншу за сортом або видом], яка, відповідно до своєї сутності, не є як наша природа і тому не може бути з нами однієї сутності.
Через це зіпсуття ціла зіпсована природа людини звинувачувалася б і осуджувалася би Законом, якби гріх не був би прощеним заради Христа.
Але Закон звинувачує і засуджує природу не через те, що ми є створеними Богом людьми, але через те, що мигрішні і нечестиві; не через те і не остільки, оскільки природа та її сутність, навіть ще від гріхопадіння, є у нас ділом і творінням Божим, але через те і остільки, оскільки вона є отруєною та зіпсованою гріхом.
Але, хоча прабатьківський гріх, як духовна отрута або проказа (як каже Лютер), отруїла і зіпсувала всю людську природу так, що ми не можемо чітко виявити та виділити природу саму по собі, а прабатьківський гріх сам по собі, та все одно зіпсована природа або сутність зіпсованої людини, тіло і душа або сама людина, яку створив Бог (і в якій перебуває прабатьківський гріх, що також псує природу, сутність або ж цілу людину) і прабатьківський гріх, який перебуває у людській природі або сутності та псує її, не є однією річчю; як і в зовнішній проказі, тіло, яке є прокаженим, і проказа, яка є на або в тілі, не є, властиво кажучи, однією річчю. Треба дотримуватися розмежування між нашою природою, яка створена та утримувана Богом, в якій перебуває гріх, і прабатьківським гріхом, який перебуває в природі. Ці двоє мусять і також можуть братися до уваги, викладатися та в них треба вірувати у їхньому розмежуванні, відповідно до Святого Письма.
Більш того, головна стаття нашої християнської віри також спонукає і змушує нас зберігати це розмежування. Бо, по-перше, у статті про створення Писання показує, що не лише перед гріхопадінням Бог творив людську природу, але також, що після гріхопадіння вона також є творінням і ділом Божим (Повт. 32:6; Іс. 45:11; 54:5; 64:8; Дії 17:25; Об. 4:11).
«Твої руки створили мене, каже Йов, і вчинили мене, потім Ти обернувсяі губиш мене... Пам'ятай, що мов глину мене обробив Ти, і в порох мене обертаєш. Чи не ллєш мене, мов молоко, і не згустив Ти мене, мов на сир? Ти шкірою й тілом мене зодягаєш, і сплів Ти мене із костей та із жил. Життя й милість подав Ти мені, а опіка Твоя стерегла мого духа» (Йов 10:8-12).
«Прославляю Тебе, що я дивно утворений!» каже Давид (Пс. 139:14-16). «Дивні діла Твої, і душа моя відає вельми про це! І кості мої не сховались від Тебе, бо я вчинений був в укритті, я витканий був у глибинах землі! Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було...»
В Еклезіясті Соломона написано [12:7]: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!»
Ці місця чітко свідчать про те, що Бог ще від гріхопадіння є Творцем людини і творить її тіло та душу. Тому зіпсована людина не може, без розмежування, бути самим гріхом, бо інакше Бог був би творцем гріхів; як також і наш Малий Катехізис, у поясненні Першого Члену Символу віри, сповідує: «Я вірю, що Бог створив мене та кожну істоту, і що Він дав мені моє тіло і душу, очі, вуха, всі члени мого тіла, розум і здібності». Так само і у Великому Катехізисі написано: «Я маю на увазі [під цими словами] і виражаю свою віру в те, що яБоже творіння. Тобто, що Він створив і постійно зберігає для мене моє тіло, душу і життя, частини (тіла) великі і малі, всі мої почуття, розум тощо...» Хоча те саме творіння Боже є жахливо зіпсоване гріхом; бо та маса (massa), з якої Бог тепер формує і чинить людину, була в Адамові зіпсована та спотворена, і, таким чином, передається в спадщину нам.
І тут побожні християнські серця повинні розважати про невимовну доброту Божу, що Бог не відкинув від Себе миттєво в пекло цю зіпсовану, розбещену, грішну масу, але з неї формує і чинить людську нинішню природу, яка є так жахливо зіпсована гріхом для того, щоб Своїм дорогим Сином Він міг очистити її від усякого гріха, освятити її та спасти її.
Тепер, відповідно до цієї статті, розмежування є безумовним і чітким. Бо прабатьківський гріх не починається у Бога. Бог не є творцем або автором гріха. Прабатьківський гріх також не є творінням або ділом Божим, але ділом диявола.
Якщо ж тепер не було би будь-якої відмінності між природою або сутністю нашого тіла і душі, які є зіпсованими прабатьківським гріхом і самим прабатьківським гріхом, яким є природа зіпсованою, то звідси випливало би, що або Бог, через те, що Він також є Творцем нашої природи, також створив і вчинив прабатьківський гріх, який би був також Його ділом і творінням; або що, через те, що гріх є ділом диявола, то сатана був би творцем нашої природи, тіла і душі, які мусили би бути також ділом і творінням сатани, якщо, без будь-якого розмежування, нашу грішну природу вважати за сам гріх. Ці дві точки зору суперечать статті нашої християнської віри.
Тому для того, щоб Боже творіння і діло в людині відмежовувалися від діла диявола, ми кажемо, що Божим творінням є те, що в людини є тіло і душа. Також Божим ділом є те, що людина може думати, говорити, діяти і будь-що чинити, бо «в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо».³ Але те, що природа є зіпсованою, що її думки, слова і діла є нечестивими, первісно є ділом сатани, який через гріх, таким чином зіпсував Боже діло в Адамові, яке від нього передається спадково нам.
По-друге, у статті про викуплення Писання сильно свідчать про те, що Божий Син набув нашу людську природу без гріха, так, що Він став у всьому, за винятком гріха, подібний до нас, Його братів, Євр. 2:14. Unde veteres dixerunt: Christum nobis, fratribus suis, consubstantialem esse secundum assumptam naturam, quia naturam, quae, excepto peccato, eiusdem generis, speciei et substantie cum nostra est, assumpsit; et contrariam sententiam manifeste haereseos damnarunt. Звідси, усі давні православні учителі дотримувалися того, що Христос, відповідно до Своєї набутої людськості, є тієї само сутності з нами, Його братами; тому що Він набув людську природу, яка в усіх відношеннях (за винятком самого гріха) є подібною до нашої людської природи у її сутності та в усіх суттєвих властивостях, і вони засудили протилежну доктрину як очевидну єресь.
Якщо ж тепер немає відмінності між природою або сутністю зіпсованої людини і прабатьківським гріхом, то звідси має випливати, що або Христос не набув нашої природи через те, що Він не набув гріха; або ж, що через те, що Він набув нашу природу, то Він також набув гріх; обидва ці висновки суперечать Писанню. Але настільки наскільки Син Божий набув нашу природу, а не прабатьківський гріх, то звідси чітко випливає, що людська природа від самого гріхопадіння і прабатьківський гріх не є однією річчю, але вони повинні розмежовуватися.
По-третє, у статті про освячення Писання свідчить, що Бог очищує, обмиває і освячує людей з гріха (1 Івана 1:7), і що Христос спасає Свій народ від їхніх гріхів (Мт. 1:21). Тому гріх не може бути самою людиною; тому що Бог, заради Христа, приймає людину у благодать, але Він залишається ворожим до гріха навіки. Тому страшно чути нехристиянські вислови, що прабатьківський гріх охрищується в Ім'я Святої Трійці, освячується і спасається, та інші подібні вислови, які можна знайти у писаннях недавніх маніхеян ⁴ і якими ми тут не ображатимемо простодушних людей.
По-четверте, у статті про воскресіння Писання свідчить, що саме сутність цієї нашої плоті, але без гріха, воскресне, і що у вічному житті ми матимемо і збережемо саме цю душу, але без гріха.
Якби ж тепер не було відмінності між нашим зіпсованим тілом і душею, і прабатьківським гріхом, то звідси випливало би, всупереч цій статті християнської віри, що ані ця наша плоть не воскресне Останнього Дня, і що у вічному житті, у нас не буде тіла і душі теперішньої сутності, але буде інша сутність (або інша душа), тому що тоді ми будемо без гріха; або що [Останнього Дня] гріх воскресне знову і він буде у вічному житті, і залишиться у вибраних.
Звідси, чітким є те, що ми повинні відкинути цю доктрину [маніхеян] (з усім тим, що від неї залежить і що з неї випливає), яка стверджує і навчає, що прабатьківський гріх є природою, сутністю, тілом і самою душею зіпсованої людини, так що між нашою зіпсованою природою, сутністю і єством та прабатьківським гріхом, немає взагалі ніякого розмежування. Бо головні статті нашої християнської віри сильно та наполегливо свідчать, чому повинно бути і чому треба підтримувати розмежовування між людською природою або сутністю, яка є зіпсованою гріхом, і гріхом, яким людина псується.
Тому що простого твердження доктрини та її протилежності щодо головної точки зору, яка розглядається у цій суперечці, тут достатньо, коли предмет не розглядається повністю, але розглядаються лише головні пункти, стаття за статтею.
Але щодо термінів і висловів, то найкраще і найпевніше буде використовувати та зберігати форму здорових слів, які використовуються щодо цієї статті у Святому Письмі і вищезгаданих книгах.
Також для того, щоб уникнути суперечки про слова, то треба дуже обережно та виразно пояснювати двозначні терміни, тобто слова, які можна зрозуміти та використати у двох смислах, як-от, коли говориться «Бог творить природу людини», то там під терміном «природа» розуміється єство, тіло та душа людини. Проте часто схильність або порочна властивість речі називається її природою, як-от, коли говориться: «Природою змія є кусати та отруювати». Тому Лютер каже, що гріх і чинення гріха є схильністю та природою зіпсованої людини.
Тому прабатьківський гріх належним чином позначає глибоку зіпсованість нашої природи, як це описано в Шмалькальдських статтях.⁵ Але часом ми таким чином розуміємо конкретику або предмет, наприклад, саму людину з тілом і душею, у яких є і яким властивий гріх, через який людина є зіпсованою, враженою отрутою і грішною, як тоді, коли Лютер каже: «Твоє народження, твоя природа, твоє ціле єство є гріх», тобто грішне і нечисте.
Сам Лютер пояснює, що під «природним гріхом», «особистим гріхом», «гріхом єства» він розуміє те, що не тільки слова, думки і діла є гріхом, але що ціла природа, особа та єство людини є цілковито зіпсованими [і разом розбещеними] прабатьківським гріхом.
Однак щодо латинських термінів substantia і accidens, то церква простих людей повинна обходитися без них у публічних проповідях, тому що ці слова невідомі звичайним людям. Але коли вчені мужі, розглядаючи цей предмет, використовують їх посеред себе або серед інших людей, яким ці слова не є невідомими, як це робили Євсевій, Амвросій і особливо Августин, а також інші видатні учителі церкви, виходячи з необхідності пояснити цю доктрину на противагу єретикам, тоді ми вживаємо їх як immediata divisio, тобто розмежування без серединного терміну, щоб усе було або substantia, тобто незалежне єство, або ж accidens, тобто випадкова річ, яка не існує суттєво сама по собі, але радше існує як окреме незалежне єство і може від нього бути відмежоване. Це розмежовування також використовують Кирило та Василь.
І через те, що посеред інших це є також безперечна, необговорювана аксіома в богослов'ї, що кожна сутність або самоіснуюче єство, настільки наскільки вони є сутністю, є або Самим Богом, або ділом чи творінням Божим, то Августин у багатьох творах проти маніхеян, у згоді з усіма правдивими вчителями, після тривалих роздумів відкинув і засудив з усією серйозністю цей вислів: Peccatum originis est substantia vel natura, тобто прабатьківський гріх є людською природою або сутністю. У згоді з ним, всі вчені та розумні мужі також завжди притримувалися того, що те, що саме по собі не існує, ані не є частиною самоіснуючого єства, але існує як предмет зміни в іншій речі, то воно не є сутністю, тобто чимось таким, що існує саме по собі, але є випадком, тобто чимось випадковим. Таким чином, Августин мав звичай говорити постійно так: «Прабатьківський гріх не є природою сам по собі, але accidens vitium in natura, тобто випадковим дефектом і вадою у природі.
Також, таким чином, у наших школах і церквах, ще до цієї суперечки [вчені] мужі говорили, відповідно до правил логіки, вільно та без підозри [в єресі], і через це їм ніколи не докоряв ані доктор Лютер, ані жоден інший православний учитель наших чистих євангельських церков.
Бо через те, що це незаперечна правда, що все, що є, є або сутністю, або випадком, тобто або самоіснуючим єством, або чимось випадковим у нім, як це було щойно показано та доведено свідченням церковних учителів, і жоден справді розумний муж ніколи в цьому не сумнівався, то необхідність тут змушує, і ніхто цього не може уникнути, що якби було задано питання, чи прабатьківський гріх є сутністю, тобто такою річчю, яка існує сама по собі, а не в чомусь іншому або випадком, тобто такою річчю, що сама по собі не існує, але існує в іншому, і не може існувати або бути сама по собі, то необхідність нас змушує, і ніхто цього уникнути не може, сповідувати прямо та щиро, що прабатьківський гріх не є сутністю, але випадком.
Тому церкви Божі ніколи не досягнуть тривалого миру в цій суперечці, але буде радше тривати та зміцнюватися розбрат, якщо служителі Церкви залишатимуться в сумнівах щодо того, чи прабатьківський гріх є сутністю, а чи випадком, і чи його треба так вірно та належним чином називати.
Отже, якщо церкви та школи мають бути звільнені від цієї скандальної та дуже шкідливої суперечки, то треба, щоб кожна окрема особа навчалася про цю справу належним чином.
Але якщо далі будуть ставитися питання про те, яким видом акциденту (випадку) є прабатьківський гріх, то це вже інше питання, на яке ніхто, ані філософ, ані папіст, ані софіст, і навіть людський розум, яким би гострим він не був, вірного пояснення дати не зможе, але все розуміння і кожне пояснення його має виводитися винятково із Святих Писань, які свідчать про те, що прабатьківський гріх є невимовним злом і таким цілковитим зіпсуттям людської природи, що в ній, і в усіх її внутрішніх і зовнішніх силах не залишається нічого чистого або доброго, але все є цілковито зіпсованим, так що через прабатьківський гріх, людина є в очах Божих по правді духовно мертвою, і з усіма своїми силами померла для того, що є добрим.
Тож, таким чином, словом accidens не применшується прабатьківський гріх, [а саме] коли його пояснюють відповідно до [аналогії] Божого Слова у такий спосіб, у який доктор Лютер у своєму латинському поясненні третього розділу Буття з усією серйозністю застеріг проти применшення прабатьківського гріха; але це слово використовується лише для визначення розмежування між ділом Божим (яким є наша природа, незважаючи на те, що вона є зіпсованою) і ділом диявола (яким є гріх, що перебуває у Божому ділі, і є найглибшим і найневимовнішим його зіпсуттям).
Тому Лютер також використовував у своєму ставленні до цього предмета термін accidens, як також термін qualitas і не відкидав їх. Але, подібним чином, із усією серйозністю і великою ревністю, він доклав усіх зусиль, щоб пояснити та представити кожній окремій людині, якою жахливою властивістю та accidens є цей прабатьківський гріх, яким людська природа не просто є забрудненою, але є настільки глибоко зіпсованою, що в ній не залишається нічого чистого або незіпсованого, як його слова про Пс. 90 свідчать: «Sive igitur peccatum originis qualitatem sive morbum vocaverimus, profecto extremum malum est non solum pati aeternam iram et mortem, sed ne agnoscere quidem, quae pateris». Тобто: «Чи ми називаємо прабатьківський гріх властивістю, а чи хворобою, він по правді є найбільшим злом, що ми не лише повинні страждати від вічного гніву Божого і вічної смерті, але й також ми не розуміємо того, від чого ми страждаємо». І знову про Буття 3: «Qui isto veneno peccati originis a planta pedis usque ad verticem infecti sumus, siquidem in natura adhuc integra accidere». Тобто: «Ми заражені отрутою прабатьківського гріха з голови до ніг, оскільки це сталося з нами у все ще досконалій природі».

² Маттіас Флацій Іллірік та його прихильники.
³ Дії 17:28.
⁴ Цьому навчали Христофор Іриней та інші послідовники Флація.
⁵ Частина ІІІ, ст. і:3.